Юрій Грузнов: «Для перемоги все має значення й ніде не повинно бути проколів»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами “Десни”. Сьогодні Вашій увазі пропонується розмова з колишнім воротарем та тренером сіверян Юрієм Грузновим. Про те, як з дворового футболу потрапити в одну команду з Анатолієм Бишовцем, “Десну” 60-х років, патріотизм й про те, як пов’язані Бобруйськ та Албанія.

Шлях зі школи до великого футболу

– Розкажіть як прийшли в футбол і почали займатися спортом?

– Починав на вулиці, як всі. Але так вийшло, що хлопці на моїй вулиці були старше мене років на 2-3. Це серйозно позначалося. Я пам’ятаю, що завжди з ними ходив на ігри між вулицями, але не потрапляв до складу. Хотілося грати, але сидів у запасі. Тобто по-справжньому футбол, навіть дитячий, і не нюхав.

Але все вийшло випадково. Я вчився у 12 школі. Тоді, здається, був один з перших чемпіонатів міста серед школярів. Наша школа, восьмирічка, була маленькою. Фізкультуру вела жінка-гімнастка. Їй прийшла вказівка: виставити команду на чемпіонат міста. Вона зібрала пацанів і так, по-жіночому, сказала: ти, Грузнов, високий – ти в ворота, ти, Приходько, ось такий – ти у захист, ти щупленький, маленький, біжиш добре – ти в напад. І ось такий збірною-солянкою ми стали грати в чемпіонаті міста та області. На одній з ігор (це був приблизно 60-й рік) мене помітив Олександр Норов, який тоді фактично був єдиним тренером з футболу у місті. До цього я займався волейболом. Напевно, у мене була якась координація… Загалом, він щось помітив й запросив на тренування. Ми тренувалися на “Локомотиві”. У нього, разом з Андрієм Процько, ми займалися років два, а потім створилася команда “Десна”, при ній організувалася група підготовки. “Десна” – це був стимул, до того ж щось нове: команда майстрів. І ми, багато хто, від Норова побігли до “Десни”. Можливо, це був негарний вчинок, але… Спочатку тренерів було два: Леонід Тарасевич та Леонід Ринський. Потім з’явився Валерій Польовий. І до 1965 року ми тренувалися в “Десні”.

Цей наш випуск 1965 року народження, практично 90 відсотків з нього, грали за “Десну”. Хоча тоді команд в Україні було мало і потрапити в команду майстрів було дуже складно. Так що, можна сказати, в футбол я потрапив зовсім випадково. Не знаю як повернулася б доля, якби не чемпіонат міста…

– Потім Ви потрапили в структуру київського “Динамо”. Як там опинилися?

– У 1965 році ми дуже вдало виступали в чемпіонаті України серед юнаків. Напевно, я був помітним. На одній з ігор, ми грали у Сумах, до мене підійшов селекціонер “Динамо” і каже: “Ми Вас запрошуємо, хочемо бачити в дублі київського” Динамо “”. Я кажу: “Без питань, тільки дайте школу закінчити”. Вони дочекалися 25 травня і приїхали за мною на “Победі”. Так я приїхав до Києва, в ту зіркову команду. Я приїхав, а тут Банніков, Макаров, Лобановський, Базилевич, Серебряніков, Біба, Сабо, Медвідь, Щегольков і інші – це команда, в яку я потрапив.

Жили ми в кімнаті воротарів: Віктор Банніков, Євген Рудаков і я. Але грав я за дубль. А в дублі в той час були Мунтян, Бищовець, Назаров. Десь років зо три підряд команда ставала чемпіонами СРСР серед дублюючих складів.

У 1966 році ми стали чемпіонами СРСР серед дублюючих складів. Але, на жаль, в цьому ж році скасували пункт в положенні, згідно з яким переможцям чемпіонату дублерів давали майстрів спорту. Ми плакали: пішли на презентацію, прокололи дірки на піджаках, чекали, що всім дадуть майстрів спорту. Але дали якісь жетони… Рік я побув у київському “Динамо”. Потім ми приїхали зі зборів, мене викликали до Віктора Маслова – головного тренера киян того періоду. Дивлюся: сидить тренер “Десни” Валентин Тугарин. Маслов мені каже: “Приїхали за тобою з Чернігова, рідного міста. У них немає воротарів”. Це був травень, напередодні початку чемпіонату. Я тоді сидів третім воротарем. Дуже складно було уявити, що я зможу перестрибнути Баннікова та Рудакова, а хотілося грати. І я все-таки вирішив їхати, грати. До того ж “Десна” в той час постійно збирала повний стадіон. Ажіотаж на трибунах був божевільний.

– Ви тренувалися з основним складом “Динамо”? Чим запам’яталися тренування?

– Ні, тренування в нас були окремі. Дубль тренувався раніше основи. З нами працював Михайло Михайлович Коман. Але жили разом з основним складом, тактичні заняття також були спільні.

Розформування “Десни”

– Як Вас зустріли в “Десні” і якою була “Десна” тих 60-х років?

– Прийняли добре. Я був молодим. Молодих любили. Тим більше, напевно, у мене тоді все виходило. Хоча склад команди був віковий, грали мужики під 30 років, усталені, відомі футболісти. На жаль, так вийшло, що я повернувся в команду в 1966 році, а в 1970 від “Десни” відмовилися… Я пограв в “Десні” всього 5 років.
Ми тоді, в 1970 році, грали в другій групі А чемпіонату СРСР. Рівень футболу був дуже високий. Ми зайняли 11 місце, дуже гідне. На чернігівському стадіоні грали ризька “Даугава”, Вільнюс, Смоленськ… А коли команду зняли, почався бунт у місті, пішли дзвінки (“Десна” на той час вже стала символом Чернігова), у керівництві області схаменулися, почали телефонувати у федерацію, але їм сказали: “Ні, хлопці, до побачення”. І тоді, з 1971 року і по 1976, 6 років ми боролися за право “Десни” повернути собі місце серед команд майстрів. Практично всі місцеві хлопці залишилися, і ми грали в складі “Хіміка” при заводі хімволокна. Були “бронзовими” призерами чемпіонату УРСР серед трудових колективів, а в 1976 році, на стадіоні Гагаріна, завоювали право грати серед команд майстрів. Але 6 років було викинуто і з історії “Десни” і у футболістів: мене, Андрія Процько… У деяких футболістів 350-360 ігор, а у мене їх 120. У 1976 році мені було вже майже 30 років і я пішов працювати в школу № 20 вчителем фізкультури. Ось така була історія…

– Якщо повернутися назад, як ви, футболісти, в 1970 році дізналися, що команду розформовують?

– Ми закінчили сезон, зайняли 11 місце, у всіх був дуже піднесений настрій. Ми прийшли на тренування, зібралися перед входом у роздягальні. Стоять Олег Базилевич, начальник команди Микола Кузнєцов. Зазвичай ми приходили на тренування, а Базилевич уже стояв у спортивному костюмчику, зі шпаргалкою, в якій був план роботи на тренування, а тут вони у цивільному стоять, посміхаються, нічого не говорять. Вони мовчать, ми мовчимо. Час тренування пішов. Ми говоримо: “Петрович, ну що, переодягатися будемо?” Він каже: “Як хочете”. А він строгий був, жорсткий, вимогливий, пунктуальний: все розписано по хвилинах. Ми на нього дивимося і зрозуміти нічого не можемо.

І тут він просто в лоб: “Так від нас наше керівництво відмовилося”. “Це жарт?”, – запитуємо ми. “Ні, хлопці, цілком серйозно. Зараз будемо щось ще з’ясовувати. Хочете – одягайтеся, побігати”. Це було як сніг на голову. Ніхто не вибачався, не пояснював. Нас прибрали і все.

Таланту потрібен тренер

– У 1971 році Ви встигли пограти за хмельницьке “Динамо”. Розкажіть як там опинилися?

– Мене призвали в армію. У 1970 році я закінчив інститут, “Десну” розформували. Потрібно було десь служити. У Хмельницькому тоді працював Євген Лемешко. Він був у 60-х головним тренером “Десни”, і коли дізнався, що команду розігнали, він мені дав телеграму: “Юра, приїжджай. Армію зробимо”. Поїхали ми у двох : я і Андрій Процько. А потім повернулися у “Хімік”, вибивати місце серед команд майстрів для Чернігова.

– Чи було після “Динамо” бажання і можливість залишитися в команді майстрів?

– Бажання не було. Були запрошення. І в Хмельницькому пропонували залишитися. але я завжди був домашнім, мене завжди тягнуло до Чернігова. Тим більше, якщо говорити про матеріальні стимулі, то в класі Б платили 120 рублів, а у київському “Динамо” – 140. Сорок рублів платили за перемогу і 20 рублів за нічию. Тобто великого матеріального стимулу не було. До того ж тоді було більше патріотизму, бажання грати за свою команду, за своє місто.

– Ви були воротарем. Що головне для гравця цього амплуа, щоб стати успішним?

– Важко сказати… Напевно, врівноваженість і спокійність, хоча я знаю воротарів і не зовсім спокійних, і некерованих, але які грали гідно. Як у будь-якій справі потрібно працювати і підвищувати майстерність, ну і, звичайно, повинен бути якийсь талант. До того як потрапити в футбол я займався волейболом, баскетболом, акробатикою, ходив в авіаційний гурток, у фотогурток, але ніде нічого не виходило. Так, на трієчку. Під керівництвом тренера я почав займатися футболом у 14 років, але через рік я грав за збірну міста, а через три роки мене забрали в київське “Динамо”. Можливо підготовка була: баскетбол, волейбол, акробатика – те, що потрібно воротареві… Але є приклади, коли людина працює вдень і вночі, потіє, але у неї нічого не виходить…

Повинен бути талант і потрібно потрапити в руки хорошого тренера. Я коли працював тренером, мене запрошували на майстер-класи, я завжди говорив: “Не змушуйте хлопчика робити як вам здається і думати по-вашому. Може, він розумніший за тебе: ти йому кричиш: “Віддай на Кольку”, а він бачить Вітьку, який у кращій позиції, аніж Колька. Нехай хлопець реалізовується, шукає варіанти”. Ярмоленко виріс у Миколи Липового, Віктора Лазаренка. Вони два мовчазних тренера, але вони давали хлопчикам розвиватися. Якби вони кричали йому: “Віддай, віддай, віддай!”, – він ніколи б не навчився фінтам, піднімати голову.

Гра без зарплати

– Перший раз Ви очолювали “Десну” на початку 90-х і зустріли розпад СРСР у якості рульового чернігівської команди. Другий раз Ви керували “Десною” на рубежі тисячоліть. Наскільки це були складні часи?

– Часи були дуже важкі. Про ті часи можна говорити і з жалем, і як про щось хороше. Не було грошей. Ми по 5-8 місяців не отримували зарплату. Але команда грала і грала гідно, народ на неї ходив. До нас не приїжджали чужі футболісти, не можна було когось запросити, тому залишався варіант: комплектуватися своїми. Команда билася, тому що гравцям було соромно погано грати при своїх трибунах, на своєму полі. Але у нас не було форми. Форма запрана, два комплекти було, а ми грали у ній весь сезон. Були проблеми з автобусами, переїздами. Були часи, що ми збиралися на стадіоні, сідали в автобус (потрібно було їхати в Донецьк або Луганськ – 900 кілометрів), а ми сидимо й не знаємо: поїдемо чи ні. В останній момент заходить начальник команди Леонід Ринський: десь знайшов, позичив, вирвав: ми сіли: “Фух”, – і поїхали. І це був не виняток, а правило: завтра їхати в поїздку, а у нас немає на неї грошей.

Харчувалися на вокзалах, їли салати з капустою, піцу, пиріжки – те, що не в раціоні футболіста. Викручувалися як могли. Ну і не можна було запросити хороших футболістів. Хоча я про це не шкодую. Достойні були свої футболісти, достойно грали.

У 1999 році ми цілий рік не отримували зарплату. Жодної копійки. І в кінці 1999 від клубу відмовилися, клуб збанкрутували, клуб зник, а разом з ним і наші борги. В кінці сезону з команди пішов Юхим Школьников. Мені коли запропонували очолити цю “Десну”, ми прийшли на тренування за місяць до чемпіонату: а там 7-8 чоловік. Інша команда розбіглася. Нікого не було: ми рік не отримували зарплату і не було перспектив, що стане краще. Ми з Андрієм Андрійовичем Процько пробіглися по школам, сколотили команду. Людей 5-6 грало за довідками від батьків, що якщо щось трапиться з футболістом, ніхто відповідальності за це не несе.
Одного разу я йшов біля свого будинку. Мені кажуть: “Юрій Миколайович, доброго дня”. Я дивлюся, сидить хлопець весь чорний, просмолений. Виявилося, це Руслан Попов (нині – головний тренер ФК “ДЮСФШ-Динамо” (Ніжин), – прим.). Я кажу: “А що ти тут робиш?”. Він відповідає: “Дах смолю”. Він дах смолив на моїй дев’ятиповерхівці. “Щоб завтра приходив на тренування”, – я йому сказав. Так він і з’явився в команді.

У першому колі ми програвали всім, набрали 9 очок. Правда народ ходив, розумів. Ніхто нас не освистував. Але ми всім програвали. А за зиму мені вдалося звернутися до хлопців: Юра Мелашенко повернувся безкоштовно, Бондаренко, Авраменко, Віктор Рудий. Причому деякі грали в Україні, Росії. За зиму вдалося їх повернути і в 2001 році ми стали кращою командою у другому колі. Набрали очок більше всіх.

– У Вашій кар’єрі був період, коли Ви очолювали “Кривбас”, який тоді грав у Вищій лізі. Розкажіть про цей досвід.

– У 90-х роках “Десна” грала у Першій лізі і ми грали дуже гідно. Напевно, як на тренера на мене звернули увагу. До мене приїхав селекціонер і я поїхав працювати помічником Юрія Коваля. Потім команда почала програвати і президент запропонував нам помінятися місцями: я став головним, а Коваль – другим.
Потім я працював там же помічником Маркевича, але через якийсь час гроші закінчилися, футболісти почали розбігатися. Майже рік працював в Олександрії, а взимку до мене приїхали з Гомеля і попросили очолити ФК “Гомсільмаш”. Перше що я там зробив: з досвіду Чернігова став робити місцеву команду, повертати хлопців. Гомельські футболісти грали в Угорщині, Україні, Німеччині. І, за допомогою самих футболістів, ми почали повертати в Гомель місцевих. І це вдалося. До початку чемпіонату майже на 80% була команда з місцевих хлопців. У тому сезоні ми встановили 11 білоруських рекордів. За вихід у Вищу лігу боролися БАТЕ і ми. На виїзді ми зіграли з ними внічию 1-1, а в Гомелі обіграли і обійшли їх на 4-5 очок, стали переможцями Першої ліги Білорусії.

Але це був 1998 рік, в “Десні” працював Школьників і він каже мені: “Повертайся додому, тут хороші умови, у нас класна команда”. Мене умовили, я повернувся в Чернігів. Але тут змінилося керівництво і команді перекрили кисень. Цілий рік нам ані копійки не платили. Я не знаю як ми вижили.

Албанія проти Бобруйська

– Тренери часто повинні приймати складні рішення. Яке рішення у Вашій тренерській кар’єрі було найскладнішим?

– Був важкий психологічний момент, коли я працював в “Фандокі” з Бобруйська і ми потрапили у півфінал Кубка Білорусі сезону 1993/94 на ФК “Молодечно”. Мер Молодечного Геннадій Карпенко був дуже футбольною людиною. Вдома, в Бобруйську ми переграємо “Молодечно” 3-0. Друга гра. Ми за 2 дні до гри приїжджаємо до Молодечного, приходимо на тренування. Вони в асфальті свердлять дірки, ставлять труби, приходить Карпенко. Я питаю: “Що це ви робите?”. Він відповідає: “Готуємося до Єврокубків (тоді для гри в Єврокубках потрібно було встановлювати перед трибунами захисні сітки). Юрій Миколайович, ми гру призначили на 7-му годину. У нас тут таке освітлення, що ніяке телебачення не буде і близько, і ми будемо грати, поки ми не виграємо”.

Після цих слів я зловив такий мандраж. Стадіон повний. Вболівальники вважають так: 3-0 – це вже залізна перемога, але тренери завжди думають: зараз заб’ють швидкий гол, команда “попливе”, судді прихоплять – спробуй перемогти. Буде трагедія! І я зловив такий мандраж – мені валер’янку не встигали давати. Команда мене заспокоювала, але у голову лізли страшні картинки. Однак у результаті ми зіграли 1-1, вийшли у фінал. Фіналіст автоматично потрапляв у Кубок кубків, так як “Динамо” (Мінськ) – другий фіналіст, грало у Кубку Чемпіонів.

У Кубку володарів кубків нам попалася албанська “Тирана”. Вдома ми переграли їх 4-1. У цей час тривав югославській конфлікт. Ми приїхали до Албанії: стадіон закритий, ніяких глядачів, все похмуро. Видовище було жахливе: у готелі не було ані світла, ані води. Почалася гра й суддя, німець (той матч обслуговувала бригада, під керівництвом Альбрехта Херманна, – прим.) як почав нас “гнати”. Ми програвали 0-2, але, в принципі, за результатами двох ігор виходили далі. Албанцям потрібен третій м’яч. І суддя тоді переграв 9 хвилин. Я стрибав з секундоміром, показував: “Час, час, час!”. Але гра тривала й вони в одному з моментів, при стандарті, разом з воротарем забили нам третій м’яч. 0-3 й ми вилетіли…

Для перемоги все повинно бути ідеально

– Давайте повернемося до сьогодення. Як Ви вважаєте, чого сьогодні не вистачає “Десні”?

– Команда хороша, гідна, хороший тренер. Але, напевно, якщо говорити упереджено, оскільки я місцевий і завжди орієнтувався на своїх, не вистачає чернігівців у складі. Я не відчував такої відповідальності за результат коли працював у Гомелі, Бобруйську, Запоріжжі. Так, мені хотілося результату, але так як я переживав у Чернігові – такого в інших містах ніколи не було. Тому, я думаю, не вистачає місцевих, патріотизму.

Крім того дуже складно після тієї травми психологічної, коли команду не пустили в Прем’єр-Лігу, оговтатися. Складно два роки поспіль дати дуже високий результат, якщо ти не “Шахтар” або “Динамо”. Ось це їм заважає і заважати буде. Сподіваюся, що Олександр Рябоконь знайде якусь мотивацію для команди.

Для перемоги потрібно врахувати дуже багато моментів. Команда і тренер – це 10 відсотків. А 90% складаються з інших маленьких моментів: зв’язки з суддями, у федерації, матеріальна база, автобуси, харчування, форма – все має значення й ніде не повинно бути проколів. Все повинно бути ідеально. Якщо десь є прокол – хтось може тебе на цьому проколі обіграти.

– Наближається день святого Миколая. Щоб Ви побажали чернігівцям і “Десні” напередодні свята?

– Хотілося б, щоб “Десна” завоювала місце у Прем’єр-Лізі. Чернігів не останнє місто в Україні, але входить до числа лічених міст, не бачили у себе Прем’єр-Лігу. Я бажаю, щоб у хлопців, у тренерів в цьому сезоні все вийшло.