Олександр Зуб: «Збірна потрапить на ЧС-22 і зробить подарунок ЗСУ та усій Україні»
Екс-гравець араратського «Цемента» та тренер СДЮШОР «Десна» Олександр Сергійович Зуб став відомий далеко за межами футбольної спільноти на початку березня 2022 року, коли загальноукраїнські ЗМІ підхопили допис нашої пресслужби та вийшли з заголовками «Будь як Сергійович – їб*ш москалів!».
Про те, як пройшли три місяці нової фази україно-російської війни, чому вирішив захищати Україну зі зброєю в руках, світломаскування, футболістів-військових, матч збірної України та Шотландії та багато про що ще Олександр Зуб розповів в інтерв’ю пресслужбі ФК «Десна».
Від служби у російському спецназі до захисту України
– До 24 лютого 2022 року Ви були відомі уболівальникам Української Прем’єр-ліги, у першу чергу, як тренер «Десни» U-19. Але відомо, що в армії строкову службу Ви проходили у спецназі. Де це було та чи знадобився цей досвід під час україно-російської війни?
– Хоча я чернігівець, за сімейними обставинами 4, 5 роки я жив у Вірменії. Тож саме там досяг повноліття. Й у 18 років пішов служити. У вірменську частину мене не могли взяти, через те, що я не знав місцевої мови. Але в Єревані стояла російська частина: я здав фізнормативи й потрапив у розвідроту спецназу. Тож служив я у російській частині, але у Вірменії: у 1995/97 роках. Ми начебто були миротворцями. Служити мав 1,5 роки, але прийшов приказ… й служити довелося рівно 2 роки: «від дзвінка до дзвінка».
Щодо досвіду, то навички роботи зі зброєю складно забути. Тим більше, що у спецназі нас тренували з ранку до ночі. Умовно кажучи, лягав з автоматом й вставав з автоматом: тож він для мене як рідний. Зрозуміло, що зараз інша тактика. Але я бачу озброєння: танки, БТРи, БМП – теж, що було на озброєнні й в нас.
– Коли пішли у чернігівську тероборону та як наважилися на це?
– Насправді, я не в теробороні, а у «Муніципальній варті». Ситуація була наступна: я ще 24 лютого телефонував своєму другу й казав: «Мені потрібен автомат». Той відповів: «Немає». Тож я чекав, й 3 березня мені зателефонували, сказали, що автомат є. Я одразу приїхав, й вже з 3 березня одразу приступив до служби. Ми евакуювали людей, їздили по «нулям», загалом, допомагали ЗСУ чим могли.
– Як Ви казали, у перші дні не вистачало навіть зброї для усіх бажаючих. Враховуючи, що на дворі був лютий, була проблема й з зимовим одягом. З власного досвіду знаю, що з цим допомагало населення: я у перші дні війни відніс своє зимове взуття та куртку до волонтерського центру, й бачив потім у цій куртці військового. Наскільки це допомагало та наскільки відчувалося єднання чернігівців?
– Завдяки «Мунварті», волонтерам, одяг в нас був. Але варто зазначити, що у перші дні всі були шоковані, багато хто, навіть серед керівників, не знав що робити. Ми за власною ініціативою їздили на міст через Десну (той, який згодом знищать окупанти) й розставляли машини. Бо в людей була паніка: виїжджали в три ряди, було багато аварій, всі були злі. Ми ставали та розподіляли потік машин, щоб не було скупчень.
Так, єднання теж було, завдяки волонтерам, ЗСУ. Ми усі допомагали один одному як могли: бронежилети, одяг, ліки – ділилися усім.
Вулиця Розенка
– У тому районі де був я, ходила чутка, що російська армія хоче будь-що захопити Чернігів до 20 березня. Але місто встояло. На Вашу думку, завдяки чому, у першу чергу?
– Завдяки ЗСУ. В нас найсильніша Перша окрема танкова Сіверська бригада – завдяки їм й встояли. Ну й завдяки піхоті, звісно теж. Також волонтери – ті, які допомагали. Треба ж розуміти, що не кожен може воювати, є люди, яки у тилу принесуть більше користі. У сукупності все це й не дало ворогу пройти.
– Наскільки після 24 лютого 2022 року змінилося Ваше ставлення до Росії та росіян?
– Для мене їх просто немає. Ані білорусів, ані росіян – взагалі таких націй для мене більше не існує.
– Зараз широко обговорюється ідея перейменування топонімів, пов’язаних з Росією. Зокрема, є пропозиція перейменувати вулицю імені Матросова у Чернігові на честь Дмитра Розенка – це прокурор, який загинув у лютому 2022 року, захищаючи Сіверщину від російських окупантів. Підтримаєте?
– Так, це вчасна пропозиція. Я це підтримаю.
Війна зриває маски
– Війна принесла на Чернігівщину багато горя. Що найбільше вразило Вас особисто?
– Для усіх війна – це шок. Я взагалі не можу зрозуміти: чому Україна весь час страждає? Ми й не жили дуже добре: то хвороби, то війна… Горе є горе. Війна в Україні відчувається далеко за її межами. Але виникає питання: хоч війна триває ще з 2014-го року, чому надавати зброю стали тільки зараз? Це треба було робити раніше. Зараз з’ясовується, що нема чим воювати, а де ж всі ви були раніше, панове?..
Війна показала людей: багато познімали маски – звичайний знайомий виявився ближчим за кровного родича. Було навіть таке. Раніше всі сиділи за одним столом, всі були друзями, а тут озирнувся навколо, а нікого немає…
– Як раз про друзів… Відомо, що головний тренер «Десни» Олександр Дмитрович Рябоконь наразі служить у київській теробороні. А чи знаєте, хтось з Ваших друзів-футболістів наразі воює?
– Друг, якому я телефонував щодо автомату – це Роман Троненко (колишній гравець анисівського «Зернопрому», – прим.), він зараз пішов у ЗСУ. У теробороні служить Ігор Донець (екс-футболіст чернігівської «Десни» та корюківського «Авангарду», – прим.), захищає країну мій колишній вихованець Дмитро Задерецький (екс-гравець «Десни» та луцької «Волині», – прим.). Знаю, що в ЗСУ служить екс-захисник «Десни» U-19 Денис Приходько… Тож футболісти є, але не скажу, що їх багато. Коли все почалося, ми їздили по блокпостам, я видивлявся: кого ж можна побачити з футболістів? Була велика радість, коли зустрілися з працівником пресслужби «Десни» Дмитром Дорошко, який волонтерів…
– Ми наразі знаходимося на стадіоні імені Гагаріна. Від дій окупантів постраждали не тільки люди а й, щонайменше, чотири чернігівські стадіони: «Чернігів-Арена», «Хімік», «Локомотив» та ім. Гагаріна. Гадаю, Ви й грали, й тренували на усіх цих аренах. Що відчули, коли побачили ці руйнування?
– На стадіоні Гагаріна я з 10 років (якщо не рахувати той період, що жив у Вірменії). Тому для мене це велике горе. Я досі не можу на це дивитися. Це все таке рідне, а тепер усе це зруйнувала Росія. Просто немає слів…
Ваша хата не з краю
– Наразі в багатьох чернігівців з’явилося таке оманливе відчуття, що усе: війна закінчилася. Наприклад, багато хто не дотримується режиму світломаскування та вмикає вдома світло, інші, попри прохання влади, ходять на пляж, хоча, наскільки відомо, там небезпечно… Чи дійсно у Чернігові вже безпечно та можна розслабитися?
– Війна триває. Я усім кажу: «Ви рано розслабилися». Ми їздимо по ділянкам, дивимося якраз за дотриманням комендантської години та світломаскування. Там де горить світло – фіксуємо. Приїжджаємо наступного дня, розмовляємо з власниками, а ввечері знов перевіряємо: чи горить, чи ні. Ви ж бачите скільки у Чернігові зараз автівок… Вмикають світло ті, хто виїжджали, а тепер героїчно повернулися, вдягнули вишиванки… Ось серед них більше тих, хто не дотримуються світломаскування. Ті хто залишалися у місті, як правило, дотримуються. Я особисто намагаюся бути прикладом та усім кажу: «Вимикаємо світло, дивимося на час, адже комендантську годину не просто так вигадали – ворог може засікти й потім обстріляти, не час для позиції «моя хата з краю», треба думати про ближніх».
– Зараз багато українців опинилися в окупації у Мелітополі, Херсоні, Севастополі, Ізюмі… Цим людям важливо почути, що ми тут про них не забули. Як гадаєте, як скоро Україна очистить свою землю від загарбників?
– Це складне питання. Ми спілкуємося з вихованцями (багато хто з них поїхали) в інтернеті. Я пишу: «Незабаром переможемо й побачимося». Хочеться швидше, але не все залежить від нас. Будь-яка війна – це ще й бізнес для тих, хто готовий переступати через людські долі… Тож складно казати про терміни. Віримо у ЗСУ й в те, що в нас вистачить сили для перемоги. Ми маємо у це вірити, бо інакше перемогти неможливо. Тож незабаром переможемо, поїдемо за дешевими овочами у Херсон та на море в український Крим. Все буде гаразд.
– Невдовзі збірна України зіграє з Шотландією. Для багатьох українських гравців це буде перший офіційний матч 2022 року. Враховуючи це, чи є шанси вийти на чемпіонат світу?
– Так. Я гадаю, що шанси є завжди. Збірна потрапить на чемпіонат світу й зробить подарунок для ЗСУ та України, у цілому.
– Як Ви казали, ми усі віримо що Україна переможе. Але чи повернеться після війни тренер Олександр Зуб, чи вже маєте інші плани?
– Я й не йшов, я досі у СДЮШОР «Десна». Просто на час військового стану у «Мунварті». Якщо буде гірше – піду у ЗСУ. А якщо краще – завжди був у футболі, тож я нікуди не дінуся.
Слава Україні!
– Героям слава!
Розмовляв Сєргєй Карась
Спеціально для пресслужби ФК «Десна»
