Володимир Кулик: «Олександр Рябоконь створів у «Десні» справжню команду»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу. І напередодні Нового року поговорили з чоловіком, який ще у червні цього року керував командою у фіналі Кубка України, а вже восени працював у групі 4 Дитячо-юнацької футбольної ліги України з командою хлопчиків до 15 років… Про перепетії своєї футбольної кар’єри і плани на 2019 рік нам розповів діючий «бронзовий» призер чемпіонату України з футболу Володимир Кулик.

«Тих то такий?..»

– Ви дебютували у «Десні» 1 серпня 1993 року у гостьовому матчі проти «Спартака» (Охтирка). Пам’ятаєте ту гру?

– Так. То була кубкова гра, 1/64 фіналу Кубка України, яку ми виграли. До цього я приїхав у Чернігів на навчання у педінститут та почав грати у першості області за інститутську команду «Буревісник». Тоді головним тренером «Десни» був Юрій Миколайович Грузнов. Я сам підходив до нього. Просив: «Візьміть мене у команду», але у відповідь почув: «Ти хто такий? Ми таких не беремо». Однак через три місяці після цього мого прохання, Андрій Андрійович Процко, який був першим помічником головного тренера, помітив мене та привів у команду.

– Ви казали, що приїхали на навчання. А звідки?

– Я народився у Сумах, але потім родина переїхала у місто Лохвиця Полтавської області. Там провів шкільні роки, почав займатися футболом, з 3 класу. Паралельно два роки дуже серйозно займався настільним тенісом, виступав у чемпіонаті СРСР серед команд спорттовариства «Колос». В мене були непогані перспективи у цьому виді спорту. Але з 8 класу зосередився на футболі: тоді до Лохвиці повернувся Леонід Литвиненко, мій перший тренер, який до цього грав у Брежнєві (зараз Набережні Челни, – прим.). Він сказав мені: «Кидай настільний теніс та давай до нас, у футбол». З 16 років я почав грати у чемпіонаті Полтавської області серед чоловіків. Після школи намагався поступити до київського інституту фізкультури. Не вступив, й пішов до армії. А після повернення друзі, які навчалися у Чернігові, запросили сюди. Сказали, що тут є футбольна команда…

– Ваш дебютний сезон у «Десні» – 1992/93, для команди склався невдало. Вона вилетіла до Другої ліги. У чому була головна причина вильоту?

– Якщо аналізувати з позиції тренера, то в нас, у першу чергу, не було лідерів, які б вели за собою команду. Були досвідчені гравці, але вони не були провідними. В основному грала молодь, яка не мала досвіду гри у Перший лізі. В їх числи був й я. Та й, якщо казати відверто, зі всією повагою до наших тренерів, але тренувальний процес в нас був не на високому рівні. Навіть у порівнянні з тим, що я зараз, як тренер, даю хлопцям 14 років, ми працювали дуже слабенько…

– У сезоні 96/97 Ви з «Десною» завоювали «золото» Другої ліги. Це була перша винагорода подібного ґатунку в історії клубу. Розкажіть про те, що найбільше запам’яталося у тому сезоні?

– По-перше, дуже серйозно змінилася команда. В першому крузі працював Андрій Процко й вже тоді команда показувала дуже серйозний футбол. Потім колектив очолив Юхим Школьников. Та й та молодь, яка у 93-му році вилітала з Першої ліги, вже набралася досвіду. Після приходу Школьникова змінився тренувальний процес. Ми менше почали займатися фізичною підготовкою та більше працювати з м’ячем. До того ж зі Школьниковим прийшла група кваліфікованих футболістів. Вже було видно, що команда за рівнем вище, ніж були команди Другої ліги. З «Оболонню» на виїзді ми зіграли 0-0, з «Факелом» (Варва) була дуже серйозна гра, яка вирішила долю путівки у Першу лігу. У «Десні» багато чого змінилося. По-перш, фінансова сторона: зарплати, преміальні – все це стало більш потужним, а це було немаловажним, бо коли футболіст отримає хороші гроші, його сім’я забезпечена, то він тренується й працює на 100 відсотків.

– Як Ви казали, з «Факелом» у «Десні» у ті часи були принципове суперництво. Але у сезоні 97/98 Ви зіграли 15 матчів саме за «Факел». Чому вирішили переїхати у Варву?

– Це, скажімо так, було не моє рішення. Юхим Григорович не бачив мене у складі. Я майже завжди починав матчі на лаві запасних. Було очевидно, що на мене не розраховують. Я їздив на перегляд у «Кремінь» (Кременчук), але так вийшло, що опинився у Варві. На той час президент «Факелу» вже загинув в авіакатастрофі, але клуб залишався доволі потужним. Я провів там непоганий у футбольному плані рік.

– Як пише у своїй книзі відомий чернігівський журналіст Віктор Муха, у сезоні 2000/01 «Десна» викупила Ваш трансфер у «Електрона» (Ровеньки). Якщо не таємниця, скільки на той час коштували?

– За мене ніхто нічого не сплачував. Тоді у команду повернувся Юрій Миколайович Грузнов. Не знаю чи він був ініціатором, але я повернувся у команду як вільний агент. Однак цей крок був моєю великою помилкою. У команді мене не цінували, обманули… Мені обіцяли дати квартиру, обіцяли «золоті гори». Вдома досі лежить контракт на квартиру. Але квартиру я так й не побачив. Для того, щоб повернутися у Чернігів я посварився в «Електроні» з тренером Олександром Квашою – дуже хорошою людиною, яка мені багато чого дала у футбольному плані… А після повернення у «Десну» я отримав травму на тренуванні й після цього, можна сказати, мене викинули на вулицю. Так, мені дали 750 гривень на операцію, але не виконували зобов’язання по контракту. Про цей період у мене не залишилося жодних гарних спогадів.

Планета іншого футболу

– Тривалий час Ви працювали у жіночому футболі. Як туди потрапили, та чи дійсно жіночий футбол – це «інша планета»?

– Ігрову кар’єру я закінчив через травму. Я зробив дві операції й вже не зміг повернутися, та й клуб про мене вже забув. Тому з 2003 по 2010 роки я почав працювати у школі «Юність». А у 2011 році, так слалися обставини, що я перейшов у жіночий футбол. Для мене це теж було несподіванкою, але я прийняв рішення змінити місце роботи, тому став помічником головного тренера чернігівської «Легенди», яку у той час очолював Сергій Сапронов.

Якщо казати про жіночий футбол, то жінки є жінки, тому це трохи інша планета. Тут є гарні моменти, але сама робота дуже важка у плані психології, настрою на гру. Жінки по-іншому розуміють футбол. Тому працювати треба набагато більше, ніж у чоловічому футболі: постійно треба показувати розповідати. Кожної години повинна бути якась нова інформація, щоб гравці розуміли чим вони займаються. Той досвід, якій я отримав у «Легенді», дав мені дуже багато. Я змінився як тренер, й як людина. Багато чого зрозумів. По-перше, у плані психології, становлення особистості. З жінками треба працювати дуже творчо, якщо навіть з хлопцями ти можеш використати міцне слівце, то у жіночому футболі кожне слово, сказане у бік того чи іншого гравця може дуже помітно сказатися на грі всієї команди. Тому треба щохвилини стежити за собою й тричі думати про те, що ти говориш. В навчальному плані жіночий футбол мені, як тренеру, дав дуже багато.

Якщо казати про плюси жіночого футболу, то якщо зараз у чоловічому футболі при мінімальному контакті гравець валиться на газон й лежить півгодини, то дівчата практично не симулюють: якщо вони здорові, то працюють на всі 100%.

– Ще у червні очолювана Вами чернігівська «Легенда-ШВСМ» грала у фіналі Кубка України з харківським «Житлобудом-1», а у липні стало відомо: вперше в історії Незалежної України «Легенда» не прийме участь у чемпіонаті України. Для вболівальників це було шоком. А для Вас? Й коли команда дізналася, що все, грати не буде?

– Аналізуючи ту ситуацію, я думаю, що наш президент Володимир Магеррамов вже прораховував ситуацію, й шансів на те, щоб команда залишилася було дуже мало. Той бюджет, бюджет ШВСМ, який в нас був – цього було замало. Потрібна була допомога міста. Але міське керівництво дало зрозуміти, що допомоги не буде. Питання підіймалося з початку 2018 року. Я думаю, що відсотків на 80 вже тоді було зрозуміло, що команда зніметься зі змагань. Але й я надіявся, що команда залишиться, й Володимир Магеррамович мав надію. Але вже перед фіналом Кубку все було зрозуміло. Можливо саме тому ми програли з розгромним рахунком 0-8. Це найбільш ганебна поразка «Легенди» за всю її історію. Тому закінчили ми не дуже добре. Але дівчата вже розуміли, що команди не буде, сенсу викладатися вже немає.

Це саме той момент професіоналізму, про який я багато говорю у своїй роботі. Це той професіоналізм, який повинен бути. Незалежно від того буде завтра команда чи ні, людина повинна залишатися професіоналом. Ми не повинні були програвати з таким рахунком.

– Чемпіонат 2017/18 став першим в історії українського жіночого футболу, яким провели по системі «осінь-весна». Чи вдарило по «Легенді» це?

– Та ні. Зрозуміло, що мабуть не всі відразу перебудувалися на «осінь-весну», але я думаю, що «осінь-весна», чи «весна-осінь» – це не суттєве.

– Доводилося чути, що кращий бомбардир «Легенди» минулого сезону Марія Михайлюк (15 матчів, 18 голів) після сезону 2017/18, у віці 24 років завершила кар’єру. Це дійсно так?

– Так. Вона завершила кар’єру, одружилася. У неї сім’я, й, наскільки я розумію, з футболом, як гравець, вона вже попрощалася.

– Наскільки велика втрата для українського футболу – ліквідація «Легенди», та чи повернеться вона колись, як Ви думаєте?

– Втрата, зрозуміло, є. Але про це повинно говорити керівництво Чернігова, керівництво ФФУ. Адже навіть якщо брати Чернігів, то ми ж живемо не тільки дорогами. Повинно бути дозвілля, в якому спорт займає помітне місце. Якщо подивитися на ту ж Велику Британію, там на футбол приходять навіть бабусі, мами з дітьми. Це одна з частин життя.

А тут команда такого рівня… При всій повазі до «Десни», навіть зараз, за здобутками «Десна» не може конкурувати з «Легендою» (6 разів жіноча команда була чемпіоном країни, 4 рази вигравала національний Кубок, – прим.). «Легенда» грала у Лізі чемпіонів. Так, це жіноча Ліга чемпіонів, але це рівень. Для того, щоб «Десна» грала у Лізі чемпіонів повинно пройти ще багато років (дай Бог, щоб мої слова не справдилися – я за те, щоб «Десна» грала серед кращих клубів континенту). А «Легенда» вже пройшла цей шлях, вже грала у Лізі чемпіонів, команду знали у Європі. Так, я вважаю, що керівництво повинно зробити все можливе й не можливе, щоб повернути «Легенду», але, боюся, зараз це питання неактуальне…

– Якщо казати про Єврокубки, перед «Десною», як Ви, певно, знаєте, поставлено завдання у цьому сезоні вийти, по-менш, у Лігу Європи. Думаєте, це реально?

– Так, думаю що реально. Я цікавлюся грою команди. Олександр Рябоконь працює дуже добре, підбір футболістів хороший. Команда показала, що має можливості потрапляти у першу шістку та рухатися далі до Ліги Європи. Я думаю, що буде нелегко, але я бачу що в клубі ведеться дуже серйозна робота, тому, думаю, шанси є. Команда показує хороший футбол. Так, є проблеми у захисті, можливо, хотілося аби там грали футболісти більш високого рівня…
Команда будує свою гру на контратаках, й, я думаю, для дебютанта Прем’єр-Ліги це правильно. Багато футболістів, які зараз у команді, вже мають досвід виступів у Прем’єр-Лізі. Але одна справа коли вони грали в інших колективах, а інша – зібрати їх в купу, щоб вони зрозуміли філософію головного тренера. Але я бачу, що Олександру Рябоконю вдається створити з футболістів справжню команду. Ще раз кажу, мені подобається «Десна».

Від ДЮФЛУ до Вищий ліги

– Популярний портал wfpl.com.ua включив Вас у Топ-5 жіночих тренерів України 2018 року. Але після розформування «Легенди» Ви очолили хлопчачу команду U-15 «Скали» (Стрий). Чому повернулися до дитячого футболу та чи були інші пропозиції?

– Пропозицій не було. Ані у жіночому, ані у чоловічому футболі. У академії «Скали» працює Іван Антонович Бубись, який свого часу тренував «Десну». Ми з ним у гарних відносинах. Він запросив мене до Стрия. Великого вибору в мене не було, тому я дав свою згоду. Я попрацював там півроку. Хлопці показали непоганий результат.

– Чи є у Вашій команді U-15 хлопці, на яких варто звернути увагу селекціонерам «Десни»?

– Там є два хлопця Денис Почапський та Нараз Русяк, які виділяються. Ними цікавляться вже й «Шахтар», й клуб займається їх працевлаштуванням: вони були на перегляді у Німеччині, зараз поїхали у «Ференцварош» (Угорщина). Академія «Скали» співпрацює з німцями, іспанцями. У Стриї доволі серйозна академія та підхід до роботи. Там є футболісти на яких можна звернути увагу.

Зазначу, що в академії «Скали» підхід на дві голови кращий, ніж був у «Легенді». Якщо тут у нас не було ніякої інфраструктури (стадіон «Текстильник», де ми грали та тренувалися, знаходиться в аварійному стані), то у «Скалі» 4 футбольних поля, проживання, харчування у хлопців…

– Чого Ви очікуєте від себе у Новому 2019 році, чого б хотілося досягти?

– Завдання вже поставлені. Я прийняв жіночий клуб «Єдність-ШВСМ» (Плиски). Цього ще ніхто не знає – вам кажу першим. Президент клубу Михайло Голиця дав мені завдання – виграти «бронзу». У команді багато дівчат, які грали у «Легенді», у цьому клубі працює Володимир Магеррамов. Ще до мене команда вилетіла з Кубку України, тому завдання на весняну частину чемпіонату – тільки третє місце. Зараз, до 21 січня, команда у відпустці. Тому знайомлюся з нею заочно. Моє завдання на цей час – зрозуміти кого команді не вистачає. Плануємо підсилення й будемо працювати на тренуваннях. Завдання є. Будемо намагатися їх виконати.

– Щоб Ви побажали вболівальникам футболу Чернігівської області напередодні Нового року?

– Здоров’я усім. Мирного неба, бо ситуація у країні не дуже гарна… Люди хочуть житі у мирний час, заробляти гроші та радіти життю, а зараз ситуація не дуже цьому сприяє. Тому бажаю мирного неба. Якщо казати про Чернігів, хочеться, щоб люди ходили на футбол, раділи досягненням «Десни». А керівництву міста та області бажаю, щоб вони підтримували спорт. Традиції в нас доволі серйозні… Гарного Нового року та Різдва!