Стадіон на Чернігівщині названо на честь багаторічного капітана Десни
В сосницькій громаді нещодавно провели реконструкцію центрального стадіону, і вирішили присвоіти йому ім’я в пам’ять про багаторічного капітана чернігівської Десни та свого земляка – Валерія Кравчинського.
Валерій Кирилович народився в 1938 році у Сосниці, а в 1947-му переїхав до Чернігова, де і здобував свою спортивну освіту. Валерій Кравчинський – найпопулярніший футболіст «Десни» 60-х років. Зокрема, був єдиним вихованцем місцевого футболу, хто закріпився у основному складі команди майстрів. Довше за будь-кого, аж сім років поспіль, залишався капітаном «Десни», ставши справжнім лідером команди, її душею. Зоряними періодами його футбольного довголіття стали роки 1965, коли деснянці у розіграші Кубка Радянського Союзу дійшли аж до 1\8 фіналу, а також 1968. Тоді вдалося здобути путівку до другої групи класу «А».
Пропонуємо вашій увазі розмову Валерія Кравчинського з Віктором Мухою. З книги “Погляд через шість десятиліть“. Автор Віктор Муха.
Валерій Кравчинський – найбільш авторитетний гравець «Десни» 60-х років. Був єдиним вихованцем місцевого футболу, хто закріпився в основному складі створеної у Чернігові команди майстрів із перших календарних матчів дебютного сезону 1960 року. А із серпня 1964-го, коли повісив бутси на цвях Євген Масленніков, першим серед вихованців чернігівського футболу став капітаном головної команди області. Носив довірену колективом пов’язку (недарма ж удостоївся звання майстра спорту СРСР) більше п’яти чемпіонатів, включаючи і перший із двох сезонів виступів чернігівців у другій групі класу «А». Крава, як його називали, був справжнім лідером команди, її душею, і напровесні 1965 року, коли вона у розіграші Кубка Радянського Союзу дійшла аж до 1/8 фіналу, і восени 1968-го, коли вдалося завоювати путівку у вищий клас. Провів у складі «Десни» рекордну для тогочасного класу «Б» кількість календарних матчів – 286.
Як журналісту мені доводилося спілкуватися з Кравчинським не раз. І, зокрема, напровесні 1968-го, коли я виїздив від «Комсомольського гарту» на збір команди у Севастополь. А того тихого осіннього вечора тепер уже тежт далекого 1996-го у редакції «Деснянської правди» у нас відбулася неспішна довірлива розмова, на яку мій співрозмовник прийшов із бажанням розпові сти насамперед про тих, із ким разом грав.
«В АЛМА-АТІ НАМ АПЛОДУВАЛИ»
– Валерію Кириловичу, чи був у твоїй футбольній біографії матч, який вважаєш най-найкращим?
– Був. Свій найкращий поєдинок за час виступів у класі «Б» «Десна» провела 31 травня 1965-го. Втім, гадаю, не помилюся, якщо назву цю гру найбільш яскравою і за всю історію нашої команди у радянський період. Шкода тільки, що чернігівські вболівальники її не побачили. А мали б…
– Мова, таким чином, про матч 1/8 розіграшу Кубка Радянської Союзу з алматинським «Кайратом»?
– Так. У мене той матч і зараз стоїть перед очима. Повний стадіон народу. Та й склад «Кайрата» – ого! Квочкін, Мальцев, Степанов… І почався стартовий штурм господарів, які хвилин за двадцять нас «розірвали»… Інший часовий пояс, величезне скупчення публіки – це, звичайно, позначалося теж. І все-таки, за рахунку 0:2, гру ми вирівняли до перерви. А у другому таймі, забивши швидкий гол, ґрунтовно «сіли» на половину поля суперника. І раптом… Хоча нападник «Кайрата» Абаєв «залазить» в офсайд метрів на сім-вісім, прапорець бокового арбітра… не піднято. Мовчить і свисток головного судді Олександра Меншикова… І ось уже м’яч у сітці наших воріт. Спересердя біжу до бокового: «Що ж ти, батьку, робиш?». Образа, така, що на очах у мене з’являються сльози. Але гол зарахований, гра повинна продовжуватися. Скориставшись нашою розгубленістю, алматинці дуже швидко збільшили рахунок до 4:1. Але потім ми як перейшли на їхню половину поля, так до кінця їх не випускали. Що тільки творили Толя Рожанський, Валера Мозгунов, Міша Хаврін, Стасик Катков!.. Карусель справжня! Того вечора кожен із нас провів найкращу або – принаймні одну з кращих – гру у своєму житті. «Скажи-но, там, у класі «Б», на якому місці ви знаходитеся?» – важко дихаючи, поцікавився під час однієї з ігрових пауз у мене капітан «Кайрата» Федотов.
«На дванадцятому», – відповів я, і очі його округлилися. Ми забили другий м’яч, потім – третій… Тільки фінальний свисток і врятував алматинців. Поле ми залишали під овації. А за той матч (виручені за квитки гроші тоді розподілялися таким чином: фінансові утримання, 60 відсотків суми, що залишилася – переможцю та 40 – переможеному) команда отримала стільки, що вистачило і неблизьку дорогу оплатити, і потім ще протягом двох місяців покривати усі витрати…
НА ЛУКАХ БІЛЯ ЛІСКОВИЦІ
– А яким був твій шлях у великий футбол?
– Типовим. Виростав у Чернігові, на Лісковиці. І були у нас, хлопчаків, імпровізовані футбольні поля на луках. Проводилася ніким не узаконена, але цілком законна першість міста серед вуличних команд. А в 1953-му я прийшов на дитячий стадіон, що розташовувався тоді на місці майбутнього 16-го кварталу, записуватися в організований футбол. Місць же в секції було набагато менше, ніж бажаючих. Тому Олександр Михайлович Норов, тренер,ділив претендентів на дві команди, починалася гра, в ході якої і відбувався відбір.
У 1954-56 роках я виступав за збірні команди школярів області. Потім, навчаючись у Київському політехнікумі зв’язку, – за столичні «Трудові резерви». Ігор Балаба, Льоня Кабанець, Ігор Чупенко – ось лише кілька імен футболістів, які вийшли з тієї команди. Ми, зокрема, дуже вдало зіграли в зимовій першості Києва, здолавши на шляху до фіналу і дубль київського «Динамо», і колектив класу «Б» – «Арсенал», і команду футбольної школи молоді. У фінальному матчі, вже навесні, мірялися силами з командою «Більшовик». У нашій команді грали виключно 19-20-річні хлопці. Суперник був потужніший. І на «важкому» полі вони «затоптали» нас.
А влітку 1958-го я виступав за чернігівську АТК. Команда тоді підібралася така: дев’ять шоферів, кожному з яких під тридцять, і ми, два слюсарі-хлопчаки – Фіма Школьников та я. Тренував нас Михайло Аркадійович Рожовський. Ми перемогли у першості області, грали на першість республіки. І у цій команді я набував не тільки ігрового, а і життєвого досвіду.
Повинен сказати, що начальником в АТК, що утримувало футбольну команду, була прекрасної душі людина на ім’я Олександр Олександрович Маркін. До речі, саме він, тодішній голова обласної секції футболу, і рекомендував мене в команду майстрів.
Взимку 1960-го я саме закінчував політехнікум, і весь наш випуск розподілявся у різні області України на обслуговування тільки-но введеної в експлуатацію кабельної трансляційної лінії. Однак попрацювати за фахом, що отримав у політехнікумі, мені так і не довелося. Попереду було десятиріччя, неподільно віддане футболу.
ЯК «СВАТАЛИ» БАННИКОВА
– У 1962 році ти був заступником капітана, а з наступного сезону і аж до 1970-го – капітаном команди, до якої виступало чимало яскравих футболістів. Кого ж із них хочеш згадати у першу чергу?
– Як відомо, найвище з нас пробився Віктор Банников. А привезли ми його до Чернігова влітку 1960-го з турне по Західній Україні. Вітя тоді жив і грав у Коростишеві, з якого раніше у чернігівський «Авангард» уже були запрошені кілька футболістів. Однак на пропозицію приєднатися до них він спочатку відповів ухильно: мовляв, подумаю. І на те були свої причини. Вітя, колишній легкоатлет і баскетболіст, займатися футболом почав вже досить пізно і, до того ж, не утримався у житомирській команді майстрів. Ще не маючи достатнього ігрового досвіду, стабільністю він не відзначався. Міг, як-то кажуть, витягнути «мертвий» м’яч з «дев’ятки», а міг і пропустити його… між ніг. І такий голкіпер не сподобався голові Житомирського облспорткомітету Мартинюку. Він велів Вітю відрахувати, не підозрюючи, звичайно, що через деякий час доля зведе їх знову: Банников стане кращим воротарем країни, а Мартинюк очолить… федерацію футболу республіки. Але тоді, у 1960-му, до цього було ще далеко. Коротше кажучи, повертаючись з невдалого турне
по стадіонах Луцька, Станіслава і Чернівців, де не набрали жодного очка, ми знову заїхали в Коростишів. І Вітя відкинув-таки сумніви. А вперше у складі чернігівської команди він з’явився на полі 22 червня у матчі на виїзді з черкаським «Колгоспником». До перерви ми пропустили два «сухих» м’ячі, тож тренери вирішили замінити Володю Авдієнка. У тій зустрічі (її ми, до речі, все ж таки звели внічию) я грав центрального захисника і просто дивувався, в яких немислимих стрибках «приручав» м’яч наш новий воротар. Після тієї
гри він відразу ж став основним голкіпером команди, а коли закінчився наступний сезон, за рекомендацією тодішнього старшого тренера «Десни» Й. Д. Ліфшиця був прийнятий в київське «Динамо».
«БОРДАКОВ МІГ ДОРОСТИ ДО ЗБІРНОЇ СРСР»
Переконаний, цілком міг дорости до збірної Союзу і так само сяяти там Толя Бордаков. Це був теж величезний талантище. А «відкопали» наші тренери Толю восени 1968-го у селищі Десна, де він, не підійшовши київському СКА, проходив військову службу. І Толя, начебто у нього не було значної перерви у тренуваннях, одразу «вписався» в основний склад «Десни». Заграв. Ще й як! Запам’яталося: у поєдинку з сумським «Авангардом», одержавши м’яч на своїй половині поля, він одного за одним обіграв шістьох (!) суперників і забив
м’яч у сітку. А на фінальному турнірі за путівки до класу «А» у першому ж матчі справив на головного суддю змагань таке враження, що той сказав: «Можемо вже зараз виписувати цьому хлопцю приз кращого нападаючого турніру!». І після закінчення змагань цей приз Толі був вручений. А потім…
У сезоні-69 він зіграв лише кілька матчів, і був відрахований з команди. Повернувшись на Донбас, казали, через деякий перестав час топити своє життя у горілці. Однак для великого футболу був вже безповоротно втрачений… Про яскравих гравців – яскраві спогади. А такими, безумовно, були й Саша Говоров, і Володя Гікаєв, і Толя Рожанський, і Коля Ненахов, і…
Особисто я багато чому навчився у Толі Матюхіна, котрий тоді, на початку 60-х, вже переступив тридцятирічний рубіж. Здавалося б, і швидкості у нього немає, і невисокого він росту, а спробуй-но обіграти. Приголомшливої самовіддачі і самовідданості був гравець! Не один я пам’ятаю: приймаємо у Чернігові Севастополь, і йому, нашому капітану, розсікають лоб. Толю виносять з поля, накладають шви, забинтовують голову. А коли вже поклали на ноші, щоб нести в карету «Швидкої допомоги», він раптом схоплюється, виривається з обіймів медиків, котрі намагалися його урезонити. І – на поле. А там саме верховий м’яч. І Матюхін… вступає у боротьбу, виграє поєдинокт на «другому поверсі».
Далеко не все я сприймав і схвалював у ньому як у людині. А ось як футболістом захоплювався. До речі, у той час тільки й розмов було, що про відкриту бразильцями нову систему гри 4+2+4. Усі про неї чули, а як грати – незрозуміло. І ми з Матюхіним почали пробувати своєрідний перехідний (від системи «дубль-ве» – до бразильської) варіант.
У ПАРІ З ГЕРОЮ
– Все ж у 1962-му в збірну команду третьої зони класу «Б» ти потрапив як півзахисник.
– Було діло. Однак, середня лінія – не моє амплуа. Оборона – ось де одержував найбільшу насолоду від гри. А найкращим своїм партнером вважаю майстра спорту Германа Пунченка.
– Уболівальники старшого віку пам’ятають вас як одну з найкращих в Україні пар центральних захисників кінця шістдесятих років. Що ж цьому сприяло?
– Не було в мене іншого такого напарника, з яким би ми розуміли один одного без слів або по одному тільки звуку. Гравці ми були однопланові, тож обов’язки переднього захисника і чистильника ділили між собою у залежності від ігрової ситуації. Якщо, скажімо, противник наступав праворуч, то першим його зустрічав Гера, а я підстраховував. Коли ж гра зав’язувалася на протилежному фланзі, ми мінялися ролями. У нас були свої відпрацьовані технічні прийоми, пастки. А особливій зіграності сприяло і те, що ми були в одному віці – тридцятирічні «старики», що чимало побачили на своєму футбольному віку.
«ПЕРЕВАГУ ВІДДАЮ ГОРЯНСЬКОМУ»
– Пальців обох рук. не вистачить, щоб порахувати усіх тренерів, які працювали у шістдесяті з «Десною». А кого з них ти б виділив?
– Як футбольного технолога – О. П. Базилевича. Тренування його були наче пісня. А якщо брати у цілому… Звичайно ж, перевагу віддаю Є. І. Горянському. Ось хто вмів згуртувати колектив! Простий приклад. Після програного з розгромним рахунком матчу в Хмельницькому, заходимо в роздягальню. І знаєш, що від нього чуємо? «Після того, як ви віддали стільки сил попередній грі, я, звичайно, не виключав «осічки». Але що б поступитися ось так, начисто…». Не зачепити ці тихо сказані слова не могли. І в наступному календарному матчі ми вже, як кажуть, землю гризли. А яким уважним Горянський був до потреб і сподівань гравців! Пригадую осінній вечір після закінчення сезону, несподіваний візит Євгенія Івановича в тісну квартирку батьків дружини, де тоді жили і ми, молоді. Поспілкувалися душевно. А коли я проводжав гостя, він і каже: «Гусак ти лапчастий. Що ж мовчиш, що житла потребуєш?».
У шістдесяті очолювали «Десну» і такі відомі тренери, як С. Коршунов, Є. Лемешко. Відмінного результату, працюючи з нашою командою, домігся Й. Ліфшиць. Але правда й в тому, що в жодному місті Йосип Давидович довше одного сезону, як правило, не затримувався. Довести до потрібної кондиції здібного гравця – такої мети він перед собою ніколи не ставив. А от зібрати гравців, «вибити» для них хороші умови, вдало відіграти чемпіонат – це будь ласка. Перш за все як організатор вирізнявся і В. Я. Тугарін. У молодості він був баскетболістом і футбол, прямо скажемо, до тонкощів не збагнув. Проте хто очолював «Десну», коли ми прогриміли в розіграші Кубка Радянського Союзу? Тугарін! А при кому завоювали путівку до класу «А»? Знову ж таки – він, Валентин Якович, перебував тоді біля керма.
«БАЗИЛЕВИЧ СКАЗАВ: «БУДЕШ ТРЕНУВАТИ «ДУБЛЬ»
– Ти теж, пригадую, хоч і недовго, був одним з тренерів «Десни».
– Це так, дрібний епізод.
– І все ж…
– Закінчивши у травні 1970-го виступ у команді майстрів, я вирішив найсерйознішим чином зайнятися навчанням в інституті. Перейшов на стаціонар. А восени отримав несподівану пропозицію О. П. Базилевича: «Повертайся до нас тренером». Відповів, що в моїх найближчих планах – завершити навчання в політехнічному. «Необхідні для цього умови створимо», – наполягав Олег Петрович. – Будеш тренувати «дубль», від виїздів тебе звільнимо». І я, ще раз подумавши, погодився. Втім, у новій ролі перебував лише місяць – «Десну» зняли з розіграшу.
– А якщо б не зняли? Залишився б на тренерській стезі?
– Думаю, що ні…
– Чому?
– Тому що одна справа – грати й інше – тренувати. Футболіст з усією навколофутбольною «кухнею» так безпосередньо не стикається. А вона, чим далі, тим ставала відразливішою. Це на початку шістдесятих футбол був ще чесним. Приміром, Горянський на установці міг сказати: «На матч прийшли тисячі людей. Так що покажіть змістовну гру!». І судді тоді, як правило, не були стурбовані меркантильними інтересами. А потім пішло-поїхало. Аби здобути очки. Будь-якою ціною. Пригадую, зокрема, фінальний турнір 1968-го восьми найкращих українських команд класу «Б». Починали ми його потужно. Нічия у Тернополі проти місцевого «Авангарду», потім – три перемоги поспіль. А на черзі – поєдинок в Чернівцях з «Буковиною». І ось підходить до мене один з суддів, спокійно каже: «Май на увазі, Валера, цей матч ви повинні програти. Попереду за підсумками турніру будуть Тернопіль та Чернівці. Ваше місце – третє». І він знав, що говорив.
Вийшли ми на гру з Чернівцями, а арбітр тільки в один бік і дивиться… Стало очевидним: як би гра не складалося, проте навіть очка в цій зустрічі нам не бачити, як своїх вух. Втім, шанси перемогти у турнірі ми зберегли до останнього ігрового дня. Але для цього необхідно було вигравати у Кадіївки. Нічия ж влаштовувала обидві команди, бо гарантувала і нам, і гірникам путівки до класу «А». А м’яч круглий. Коротше кажучи, після деяких передматчевих дебатів ризикувати ми не стали. Однак це був єдиний договірний матч за всі роки моїх виступів у «Десні».
Зауважу також, що я не збираюся ідеалізувати і початок шістдесятих. Дуже вже мене тоді дивувало відверто зневажливе ставлення до більшості вихованців місцевого футболу. Скажімо, у травні шістдесятого у складі «Авангарду» з чернігівців залишився тільки я. Ярлик неперспективного приклеїли і до Фіми Школьникова. І йому знадобився не один сезон, щоб довести, як несправедливо з ним обійшлися. А що таке кілька років для футболіста – пояснювати, думаю, не варто. Тим більше, якщо мова про нападаючого, серед головних «козирів» якого – відмінні швидкісні дані, вміння «втекти» від опікунів.
БО ДОВІРЯЮТЬ
– Ти не зраджував «Десні». Вірним залишаєшся і колективу, де працюєш уже чверть століття.
– Закінчивши в 1971 році Чернігівський філіал Київського політехнічного інституту, потрапив за розподілом на радіоприладний завод. Працював конструктором, старшим інженером, начальником бюро. Потім, щоб пройти школу низового виробництва, близько двох років працював майстром в цеху точної механіки. Далі – начальником відділу, головою профкому ЧРПЗ. Профспілковими справами відав п’ять років. З тих пір – заступник головного інженера.
До тридцяти дев’яти років грав у заводській команді «Промінь». А у складі ветеранів «Десни» виходив на поле у серпні 95-го. Тоді ми обіграли в Новгороді-Сіверському місцеве «Полісся».
– І у ветеранській «Десні» ти теж залишаєшся капітаном?
– Так довіряють же…
Востаннє ж капітанствувати Кравчинському судилося 22 вересня 2000 року. З нагоди 40-річчя «Десни» її ветерани грали із «зірками» знаменитого київського «Динамо». Валерій Кирилович був уже невиліковно хворим, сили танули, але гідно протримався хвилин п’ятнадцять. І під оплески уболівальників залишив поле.
