Руслан Попов: «Десна-2 – бойова, молода, напориста команда»
Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу. І сьогодні Вашій увазі пропонується розмова з головним тренером ФК “ДЮСФШ-Динамо” (Ніжин) Русланом Поповим. На рубежі XX і XXI століть він захищав кольори “Десни”, конкурував за місце у основі з Олександром Кожем’яченко. Читайте про те, як гра з американцями відкрила дорогу у “Десну”, на що вистачало грошей футболістам і хто з хлопців Чернігівської області грає за київське “Динамо”…
Футбол замість гімнастики
– Чому з усіх видів спорту Ви вибрали саме футбол?
– У першому класі, коли мені було 7 років і я навчався в 30-й школі, до нас прийшли відбирати на гімнастику. Мене відібрали, ми прийшли на стадіон імені Гагаріна, але там я не протримав “куточок” і сказали: “Вибачте, Ви не підходите”. Коли ми виходили, я побачив як тренувалася “Десна”. Я почав плакати, казати: “Хочу грати”. Виходив Данилевський (на той момент – тренер “Десни” Віктор Данилевський, – прим.), Підійшов, запитав що сталося. Бабуся, яка мене привела, каже: “Ось, хоче займатися футболом”. Тоді ще не було набору мого, 1977 року народження, але Данилевський сказав: “Приводьте”. Мене привели в групу 1976 року. З тих пір я займаюся і живу футболом.
– У 22 роки Ви дебютували за “Десну”. Для початку професійної кар’єри це, напевно, трохи запізно. Де грали до цього?
– Починав я грати за чернігівський “Комунальник” – це була моя перша команда обласного рівня. Потім виступав за “Хімік” (Чернігів), коли вступив до інституту, мене запросили до “Текстильнику”, потім повернувся у “Комунальник”, після нього перейшов у “Полісся” (Добрянка). За “Полісся” я провів матч проти збірної Каліфорнії, добре зіграв, віддав гольову передачу, забив гол, і покійний Валерій Польовий підійшов і запросив мене до “Десни”.
– У сезоні 1999/00 Ви дебютували за “Десну”. Це був непростий період для команди, клуб був у боргах. Розкажіть про “Десну” тих часів.
– Грошей тоді не було, були добові. Тоді прийшов тренером Юрій Грузнов, створив боєздатний колектив. Коли він почав збирати команду, ми були внизу турнірної таблиці. Він підняв “Десну” на 8 місце в тому чемпіонаті. Іван Чаус був президентом, він відремонтував базу, роздягальні, почав робити другий поверх, зробив їдальню.
Переможний м’яч
– За “Десну” Ви забили один м’яч. Це було у Полтаві 12 вересня 1999 року у грі проти “Ворксли-2”, в якому “Десна” здобула перемогу з рахунком 3-2. Пам’ятаєте той матч і той м’яч?
– Я вийшов на заміну за рахунку 2-2, Вова Мацута, який зараз працює тренером у ДЮСШ “Десна”, з лівого флангу зробив простріл, а я метрів з 15 головою зіграв на випередження і потрапив у нижній кут воріт. Відчував радість за те, що забив, вніс лепту у перемогу.
– Вважається, що зараз професійний футболіст – це людина, яка багато заробляє. У Ваш час, на що вистачало зарплати?
– Зарплати були невеликі. У тих, кого запрошували з Першої ліги, вони були більше, давали підйомні за підписання контрактів, а у нас, молоді, зарплати були невеликі. На життя не вистачало, але для існування було більш-менш.
– У своєму дебютному сезоні за “Десну” Ви зіграли у 18 матчах, а у наступному: 2000/01 – всього дев’ять. Чому менше стали грати?
– Юрій Миколайович Грузнов запросив ще хлопців, була велика конкуренція. Я старався на тренуваннях, але, напевно, тренер мене не бачив у складі. Моїми конкурентами на позиції нападника були Юрій Яковенко, Олександр Кожем’яченко, який був на рік молодший за мене, але трохи технічніший. Я працював над собою, але десь, можливо, не підказали як правильно. Чогось не вистачало.
– Більшість матчів за “Десну” Ви провели виходячи на заміну. Наскільки складно сидіти на лаві і чекати свого шансу?
– Важко, тому що на тренуваннях намагаєшся, працюєш, доводиш, але… Звичайно, радієш за хлопців, коли команда виграє, засмучуєшся після поразок. Ми були як одна сім’я – перемоги і програші переживали разом. Я старався максимально викладатися, реалізовувати кожен свій момент, але…не завжди виходило.
Нападник “Динамо”
– Після “Десни” Ви грали у Другій лізі за “Суми”. Чому перейшли і чим запам’ятався той період?
– Перейшов я, тому що з “Десною” закінчувався контракт, а до Сум мене покликав колишній гравець “Десни” Ігор Ляшенко. Запам’яталося тим, що під час підписання контракту мені запропонували відчутно кращі, ніж у “Десні”, фінансові умови. Але теж були свої підводні течії, тертя. Шанс давали рідко, я потрапив у немилість тренера і через півроку мене вже не викликали на збори. Я поїхав до “Торпедо-Кадино” з Могилева, і навіть завоював з ними перемогу у передсезонному турнірі. Але питання вперлося в ціну трансферу.
– Сезон 2001/02 Ви закінчували у “Ніжині”, вже на аматорському рівні. Це була перша Ваша поява у Ніжині?
– Так. Після Білорусі мене запросили саме у “Ніжин”.
– У 2002 році Ви закінчили професійну кар’єру. До того як у 2005 році у Ніжині почали тренувати, чим займалися, де працювали?
– Я грав в обласних командах, на життя заробляв футболом.
– У 2006 році останнім турніром Всеукраїнського рівня в якому Ви грали був Кубок України серед аматорів. Ви виступали за “Авангард” з Корюківки. Розкажіть про ту команду.
– У нас тільки двоє людей були з Корюківки. Хлопці були молоді, перспективні. Зарплату ми отримували від фабрики, займали в області призові місця.
– Не дуже давно, 9 серпня, Вам виповнилося 40 років. В принципі, для аматорського рівня це далеко не граничний вік. Ще граєте?
– Так, я заявлений за “ДЮСФШ-Динамо” (Ніжин), виходжу, іноді допомагаю молоді. Але, у основному, роблю це з тренерської лави. І граю у обласному турнірі за ніжинських ветеранів.
Індивідуальний підхід до дітей
– Ви тренуєте команду ніжинських футболістів 2004 року народження. Що головне при роботі з дітьми?
– Найголовніше, щоб тренер розумів дітей, дитячу психологію. До кожної дитини потрібно підійти, пояснити, показати, залучити її до футболу, розбудити любов до футболу, дисципліну. Найголовніше – психологія і ставлення до дітей.
– На якому рівні зараз футбол у Ніжині?
– Зараз до нас повернулися обличчям. Обласну команду місто підтримує у фінансовому плані, також звернули увагу на ДЮСШ, роблять штучне поле. У нас багато вихованців у київському “Динамо”, з яким у нас підписаний договір. Згідно з угодою, нас запрошують на семінари, тренування, товариські гри…
– Тобто, умовно кажучи, ніжинські хлопці мають можливість їздити у київське “Динамо” на перегляд?
– Так. Деякі потім грають за юнацькі команди “Динамо”. Я працював з гравцями 1999 року народження, у групі займався хлопчик 2000 року народження, Богдан Білошевський. Ми їздили на міжнародний турнір до Кончі-Заспі і тренер “Динамо” Віктор Йосипович Кащей запросив Богдана. Він вступив до академії, був капітаном динамівської команди 2000 року, викликався у збірну України U-17, зараз виступає у команді “Динамо U-19”. Воротар Владислав Закорський, теж 2000 року народження, заявлений за “Динамо” у Юнацької Лізі УЄФА. Кіріл Попов грає за команду 2003 року народження. І мій син, Богдан Попов, теж грає за “Динамо”. Йому 10 років, тому в академію ще рано: їздимо на тренування та ігри до Києва.
– Зараз у ніжинському “Динамо” є хлопці, до яких варто придивитися “Десні”, або всіх вже забрали київські динамівці?
– Зараз 2000 рік випустився, ми залучаємо їх до ігор у чемпіонаті області, але їх пріоритет – навчання. Вони, в основному, вчаться. У футбол грають чисто для себе. Чесно кажучи, у клуб Першої ліги… Можливо, хлопців старше… але вони катаються: то там, то там – важко…
– Нещодавно Ваша команда грала проти “Десни-2” у чемпіонаті області. Які, на Ваш погляд, головні плюси і мінуси у грі “Десни-2”?
– Команда хороша у Сергія Миколайовича Бакуна. Він хороший тренер, діти обіграні, пройшли чемпіонат України. Команда мені сподобалася. Ми хотіли виграти цю гру, але у нас не вийшло з реалізацією. “Десна-2” – бойова, молода, напориста команда.
Фото з особистого архіву Руслана Попова
