Максим Маркелов: «Маріуполь» – один з головних конкурентів «Десни». Команді потрібна підтримка вболівальників»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу і напередодні битви з “Маріуполем” поговорили з “бронзовим” призером чемпіонату України серед ветеранів, захисником менського “Авангарду” Максимом Маркеловим. Про гру за “Десну”, тяжкий побут футболістів в 00-х роках, початок тренерської кар’єри і про те, чому матч з “Маріуполем” буде для “Десни” одним з найбільш важливих.

На “Десну” через паркан

– Розкажіть про своє дитинство: з чого для Вас починався спорт?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди грав у футбол, в інші ігри не грав. Ну, взимку – зрозуміло, як всі радянські діти, ганяв у хокей, лижі… Жив біля стадіону імені Гагаріна, тому постійно був на стадіоні, дивився тренування першої команди. Дитиною, у 80-х, перелазив через паркан на матчі “Десни”. З 6 років почав умовляти маму відвести мене до футбольної секції. На стадіон ми пішли 1 вересня. Я ледве дочекався кінця навчання у школі. Прийшли на стадіон, а там набирають групу ні з 7 років (а мені вже було 7), а з 8. Але покійний Михайло Прокопович Чабайда щось, напевно, у мені побачив… Залишив мене в групі, тому я займався з групою 1978 року народження.

– У 1999 році Ви потрапили у “Десну” і 2 жовтня 1999 року дебютували в матчі проти “Дніпра-2” (Дніпро). Пам’ятайте свій перший матч на професійному рівні?

– Так. Виходив на заміну, дуже хвилювався. До цього я грав серед аматорів, а тут – професіонали. Пам’ятаю, що був сумбур, багато емоцій, але по грі не можу згадати нічого…

– У сезоні 1999/2000 Ви провели за “Десну” 3 матчі, у наступному – 00/01, не виходили на поле взагалі. Чому так мало грали?

– Уже почав підводитися до складу, як сталася травма на тренуванні: у боротьбі зламав ногу і випав на тривалий термін. Був молодий, хотів відновитися швидше: був у гіпсі не місяць, а 3 тижні. Зняв гіпс, почав тренуватися, але… вже випав з поля зору тренерів. Вони сказали: “Максим, поки працюй, але грати ти не будеш”. Тому у наступному сезоні, в основному, я грав за “Полісся” (Добрянка).

– Якою тоді була атмосфера у команді і чи дружили з кимось із “Десни”?

– Атмосфера… Ми прийшли в команду у важкий час: попередній власник клубу збанкрутував, пропав, хлопцям грошей не заплатили, багато хто пішов. Щоб клуб залишився на футбольній карті зібрали нас – молодих місцевих хлопців. Всіх я знав. Цим колективом ми і намагалися чогось досягти. Дружив я з Костею Позняком – ми з дитинства займалися в одній групі, я був у нього свідком на весіллі. З усіма був у рівних відносинах. І з Сергієм Сапроновим, який був для нас старшим наставником, застав у команді Гочу Гогохія, Кахабера Сартанію – це наші, напевно, перші грузинські “легіонери”. А в плані дружби… колектив був досить дружний. Не все виходило, але ми дружили. Нормальна атмосфера.

Від дитячого садочку до… аптеки

– У 2001 році Ви перейшли у “Авангард” (Ровеньки). Чим запам’яталося перебування у цьому клубі?

– Я не потрапляв до складу “Десни”, але був у хороших взаєминах з президентом – Іваном Петровичем Чаусом. Я його умовляв: “Відправ мене в оренду, відправ мене в оренду”. Зрештою я його дістав, він говорить: “Збирайся, завтра їдеш – “Авангард” (Ровеньки)”. Я відповідаю: “Хоч куди”. Зібрався і поїхав. Правда не у Ровеньки, а в Алушту. Пройшов два збори, підписав контракт. І звідти поїхав у Ровеньки…

Враження… Непередавані. Заселили нас… у дитячий садок. Жили у групі дитсадка: 22 ліжка, за стіною були діти. Дитячий садок був діючий. Просто діти заходили з фасаду, а ми з іншого боку. Так і жили. Зняти квартиру неможливо. Колектив був непоганий, я з людьми сходжуся легко, з усіма дружив. Але побутові умови дуже сильно впливали… Було важко втриматися півроку. Хто приїхав здалеку: з Києва, Сум – повиїжджали, тому що було неможливо.

– У сезоні 2002/03 Ви знову повернулися у “Десну”, але за рік зіграли тільки 1 матч проти луганського “Шахтаря”. Знову ж, чому так мало: не вистачало довіри тренера, або рівня гри?

– Для мене теж завжди було цікаво: чому так? Тоді тренером був Вадим Лазаренко. Я пам’ятаю, що мене заграли: випустили на заміну на 5 хвилин, а потім запросив на бесіду тренер і сказав: “Максим, ти не ображайся, тренуйся, доводь, але грати ти не будеш”. Я не зрозумів чому так. Почав умовляти Івана Петровича Чауса: “Який мені сенс бути у команді, якщо я не потрапляю навіть у заявку? Давай я буду грати хоча б у першості області?” У результаті мене віддали у “Полісся” (Добрянка), яка як раз стала фарм-клубом “Десни”.

Чому так було – я не знаю. У кар’єрі таких випадків було кілька. Потім я тренувався з першою командою, а грав за “Полісся”. Прийшла весна, ми поїхали на збори у Алушту. Начебто все нормально. А потім: “Спасибі, але ти нам не підходиш: приїхав гравець з іншої команди”. Я ні на кого не ображаюся. Вочевидь, така моя доля…

– У сезоні 2003/04 у Вашій офіційній кар’єрі пробіл. А потім Ви відразу виявилися у Першій лізі – у житомирському “Поліссі”. Як так вийшло?

– Добрянське “Полісся” (у ньому я грав у сезоні 03/04) тренував Сергій Миколайович Бакун. Ми досить плідно працювали. У принципі, мене все влаштовувало, але Сергія Миколайовича запросили в “Єдність” (Плиски), а у “Полісся” прийшов інший тренер. До того моменту я і сам хотів себе спробувати на рівень вище. А тут трапилася нагода: підійшов Андрій Кривенок і каже: “Хочеш поїхати у Першу лігу?”. Я кажу: “Куди?”. “У Житомир”. “Це там де Зая Зедович Авдиш всім відомий?” “Так”. “Поїду”.

Загалом, щоб поїхати туди, потрібно було мати хоробрість… Але я приїхав, пройшов збори з командою, підписав контракт. Відіграв практично всі матчі другого кола. Але клуб знявся зі змагань. За весь час перебування у клубі зарплату я отримав 1 раз. До сих пір так ніхто нічого і не виплатив. Зая Зедович вже покинув цей світ і тих грошей ніхто мені не віддасть…Але нічого страшного. Негативний досвід – теж досвід. Зате понюхав Першої ліги.

– У наступному сезоні Ви грали за “Дністер” Овідіополь. Приємно було грати на березі моря?

– Не на березі моря, а на березі лиману. Там Дністровський лиман… Команда була непогана. Але знову ж побутові умови… Клуби другої ліги у той момент, м’яко кажучи, по матеріальній базі не дотягували до рівня “Десни”: у нас було і харчування організовано на рівні, і футболістам знімали житло або можна було жити у готелі. А в Овідіополі обіцяли одне, виявилося інше. Обіцяли зняти будинок, жили ж ми у діючій аптеці, за перегородкою.

Харчування не було. Це питання мали вирішувати самі. Приїхав, не знаєш нікого, готувати немає на чому… Їли локшину швидкого приготування. Відповідно, такий результат і на полі. Якщо їж локшину, не їж м’ясо, ти ж не можеш бігати. Почали пред’являти претензії тренерам, керівництву. В один момент я розлютився, вони розлютилися – розійшлися як у морі кораблі.

– Професійну кар’єру Ви завершили у 28 років, відіграв сезон у харківському “Газовику-ХГВ”. Чому так рано?

– Розчарувався трохи у командах другої ліги. Розумів, що, вочевидь, вище немає шансів… А грати як я грав, у таких умовах, їхати жити у дитячий садочок не хотілося. Була сім’я, народилася дочка. Хотілось бути ближче до неї, до дружини. Вирішив для себе, що, напевно, вистачить. Пішов грати у чемпіонаті області.

Ветерани “Десни” готові до перемог

– Потім у Вашій кар’єрі були аматорські “ЛКТ-Славутич” (Славутич), “Ніка” (Чернігів)… У нинішньому сезоні десь грали?

– Так, пограв в Олександра Савенчука в “Авангарді” (Мена) у Першій лізі чемпіонату області, ну і серед ветеранів…

– Як Ви вважаєте, чи могли за свою кар’єру досягти більшого, й, якщо так, що завадило?

– Міг, думаю, що міг би… У кожної людині є шанс бути краще. У деяких моментах, мабуть, мій характер, не дуже простий, відіграв свою роль, десь травми. Хоча мені нема на що ображатися. Прожив як прожив. Якщо ображатися на когось, згадувати минуле – від цього нічого не зміниться.

– Ви були у команді ветеранів “Десни”, яка в цьому році виграла “бронзу” чемпіонату України серед ветеранів у дивізіоні 35+. Є бажання у ветеранському спорті надолужити те, що не встигли в ігровій кар’єрі?

– Звичайно. У нас підбирається пристойний ветеранський колектив, ми варилися на одній футбольній кухні. Ми дружимо. Якби на фінальну частину чемпіонату зібралися всі хто заявлений (багато хлопців – діючі спортсмени та тренери й не змогли приїхати на фінал), ми б дали бій й “Агробізнесу” (команда, якій “Десна” поступилася в півфіналі ветеранського чемпіонату, – прим.).

У наступному році, якщо у нас буде можливість, будуть спонсори, думаю, будемо знову заявлятися на чемпіонат України. Без питань – нам під силу замахнутися на медалі вищого ґатунку.

– Ви тренуєте команду “Чернігів-1”, складену з футболістів 2010 року народження. Що головне при тренуванні цих ще зовсім юних хлопців, які роблять перші кроки у футболі?

– По-перше, потрібно прищепити любов до футболу. З більш дорослими хлопцями (я працював з командами чемпіонату області серед дорослих) все інакше – там можна й нагримати, й вставити міцне слівце. До того ж вони прийшли й вже щось вміють. Тут – чистий аркуш паперу. До того ж у кожної дитини свій характер. Потрібно бути психологом, а іноді, й татом та мамою. Але найголовніше – любов до футболу. Для мене головний показник – відвідуваність. За списком у мене 28 чоловік. І всі вони ходять на тренування, пропускають тільки через хвороби. Це для мене показник: напевно, я їх зацікавлюю, щось вмію. Для мене це теж новий досвід. Дитячим тренером я став в січні цього року.

Я вже працював на виробництві, й тут мені подзвонив Володимир Постовий та запропонував спробувати себе у ролі дитячого тренера. В принципі, я хотів цим займатися, але у СДЮСШОР “Десна” й “Юність” був комплект дитячих тренерів, а проситися я не звик. А тут подзвонили, запропонували й я погодився. Виявилося, тут тренер набрав групу, попрацював трохи і вирішили, що це не його. Зараз це найстарша група нашої школи.

– Які у Вас тренерські плани на сезон 2018/19?

– Першого-третього листопада їдемо на турнір до Черкас, потім у грудні колишній гравець “Десни” Руслан Попов запросив на турнір до Ніжина, а після новорічних канікул плануємо поїхати у Славутич. Життя кипить. Хоча у цьому віці для мене не важливий результат, важливий зміст гри: що гравці роблять на футбольному полі, чи роблять те, що я прошу. Зрозуміло, що будь-хто хоче виграти. Я покривлю душею, якщо скажу, що не хочу перемогти. Але не за будь-яку ціну.

– Як оцінюєте “Десну” у дебютному для команди сезоні у Прем’єр-Лізі? Напевно чули про завдання на цей сезон – потрапити у Єврокубки. Думаєте, це реально?

– Клуб тільки вийшов на такий рівень. Поки трохи не вистачає досвіду – це видно по іграх. На виїзді їм легше грати, ніж удома – не тисне психологічний прес трибун. Бракує, я думаю, саме досвіду. Футболісти непогані, майстровиті. Заява про Єврокубки була досить амбітною. Думаю, рік потрібно подивитися, трохи освоїтися, набратися досвіду та з наступного сезону чітко заявляти свої задачі. Хоча… футбол така гра цікава, що кожен матч починається з рахунку 0-0 й як він закінчиться – ніхто не знає. Може трапитися все. Можуть й вийти у Єврокубки.

– Для Вас, була важлива підтримка трибун під час Вашої ігрової кар’єри? Щоб Ви сказали уболівальникам, напередодні домашньої гри з “Маріуполем”?

– Для будь-якого футболіста є різниця: грати при аншлагу або при порожніх трибунах. Простому вболівальнику не збагнути що відбувається на полі, коли навколо багато людей… Зовсім інший настрій, зовсім інша самовіддача. Уболівальникам я бажаю, щоб вони приходили й підтримували клуб з ким би він не грав. У нас народ такий: він начебто й хотів Прем’єр-Лігу, але у той же час балуваний: їм потрібні київське “Динамо”, донецький “Шахтар”… А приїжджає та ж сама полтавська “Ворскла” – на неї чомусь не особливо йдуть. Зараз “Маріуполь” – один з головних конкурентів у боротьбі за Єврокубки. Тому команду потрібно підтримати. Як заманити вболівальників? Не знаю… Своєю грою. Якщо “Десна” буде показувати хороший, результативний футбол – народ все-одно прийде.