Андрій Поляниця: «Хлопці, які боронять цілісність України, ми вас підтримуємо!»
Ми продовжуємо серію інтерв’ю з екс-гравцями нашого клубу, й сьогодні пропонуємо Вашій увазі розмову з захисником «Авангарду» (Корюківка), «срібним» призером чемпіонату України-2019 серед ветеранів у категорії 35+ у складі чернігівської «Десни» Андрієм Поляницею. Про гру за наш клуб, запоріжський «Металург», успіхи «Авангарду» у чемпіонаті країни серед аматорів та… захоплення Донбасу.
«Десна», «Металург» та перемога
– Ви дебютували за «Десну» у 17-річному віці, 6 вересня 1999 року, у матчі проти «Електрону» (Ромни). Наскільки значимою подією для Вас в той час це було?
– Я був молодим хлопцем. Дуже хвилювався, але емоції залишилися позитивні.
– У «Десні» Ви провели 3 сезони, які, напевно, були не найбільш простими в історії команди. Що було найскладніше, особисто для Вас, й що найбільше запам’яталося?
– Важко було перебудуватися з дитячого футболу на дорослий. Але в нас був гарний колектив, досвідчені хлопці, які вже встигли пограти та могли підказати. Тому, напевно, нам дуже поталанило, адже відразу зі СДЮСШОР ми потрапили у професійну команду. Мабуть тоді був спад у «Десни», вона вилетіла з Першої ліги, але для нас це був шанс. Напевно найбільше запам’яталося коли я забив м’ячі у двох поспіль матчах, причому не головою, а ногою. Спочатку вдома (25 вересня 2001 року, – прим.) забив переможний гол «Ворсклі-2» («Десна» перемогла 1-0, а ворота полтавчан захищав Андрій Пятов, – прим.), а потім на виїзді у Сумах «Фрунзенцю-Ліга-99» («Десна» програла 3-4, – прим.).
– У 2004 році Ви потрапили у запоріжський «Металург», але за три сезони у клубі так й не дебютували у Прем’єр-Лізі. А була така можливість?
– Так, можливість була. Богдан Блавацький запрошував мене у «Металург-2», але якось так вийшло, що я тренувався за дубль та основну команду, в якій не вистачало захисника. Зіграв дві гри за дубль, «Металург-2» повернувся зі зборів, й Блавацький випросив мене назад у керівництва, сказав: «Я брав Поляницю – досвідченого гравця, ви забрали його у першу, а молодь має прагнути грати»… Так я повернувся у «Металург-2», потім, коли Блавацький пішов в «Оболонь», мене забрали у дубль. «Металург» очолив Грозний. Я тренувався з основою, один раз потрапив в заявку на гру Прем’єр-Ліги, але на полі так й не з’явився. Отримав травму, й з команди потроху пішов…
– Зараз «Металург» знову грає у Прем’єр-Лізі, але лише в УПЛ U-19, й як раз у наступному матчі, 18 жовтня, вони зустрінуться у Чернігові з «Десною». Як думаєте: хто переможе, та за кого Ви будете вболівати?
– Вболівати, звісно, буду за чернігівську «Десну». Зараз не дуже слідкую за U-19, але знаю, що команди у нижній частині таблиці. Думаю, «синьо-білі» зможуть взяти очки. Я підтримуватиму чернігівську команду.
«Десна»-2019 – несподіванка
– З 2006 по 2008 Ви виступали у Першій лізі за «Кримтеплицю». Чим запам’ятався цей період та чи відчували Ви тоді, що у Криму якимось чином утискають російськомовних?
– Напевно у «Кримтеплиці» пройшли кращі роки мого життя. Дуже гарний колектив, тренерський склад. Виступали непогано. В нас не було поділу на національності. В команді був кримський татарин Арсен Абляметов. Тобто жодної дискримінації.
– У 2010 році Ви повернулися у «Десну», але відіграли у її складі лише 7 матчів. Наскільки приємно було повернутися додому та чому, власне, лише сім?..
– Я був у Анатолія Безсмертного в «Полтаві». У клубі був цікавий президент – Леонід Соболєв, який міг просто сказати: «Я не хочу тримати команду», – й все… Ми приїхали отримати зарплатню, відпускні, а нам сказали, що команди немає… В мене народилася дитина, у «Десну» прийшов Анатолій Беляй з яким я працював у Запоріжжі. Тому думав, що залишуся у Чернігові. Але вийшло так, що відіграв півроку, й все закінчилося…
– Чи було тоді, у 2010-му, відчуття, що через кілька років «Десна» буде у Прем’єр-Лізі?
– Ні, чесно кажучи навіть не підозрював цього. Хоча в нашому чудовому місті має бути така команда, яка до того ж зараз чудово виступає…
– Як раз щодо виступів… Старт команди у цьому сезоні та поточне друге місце для Вас став несподіванкою?
– Так, несподіванкою, зізнаюся чесно. За команду переживаю, намагаюся дивитися всі матчі. Гра «Десни» мені імпонує, підібралися якісні виконавці, команда перемагає й грає цікаво.
– Зараз перерва на матчі збірної. На Вашу думку, вона піде на користь «Десні», чи навпаки призупиніть команду?
– Тут є кілька думок. Начебто команда «на ходу»: грає, все виходить, й навіть футбольний фарт на їхньому боці, адже в останньому матчі забили гол на 90-й хвилині. Тому подивимося як зіграють з «Зорею»… Я б поставив на нічию 0-0 у цьому матчі.
Футбол під прицілом автоматів…
– Професійну кар’єру Ви закінчили у 32 роки, й останнім Вашим клубом був свердловський «Шахтар», який зараз знаходиться на окупованій території так званої «ЛНР». Ви застали початок тих подій 2014 року у Свердловську (нині – Довжанськ). Наскільки це було страшно та чи вплинуло на Вашу професійну кар’єру?
– Чесно кажучи – лячно. Були такі моменти. Наприклад, ми збираємося у басейні, стоїмо біля корпусу. Нам повідомляють: «Хлопці, терміново заходимо у середину, зачиняємо двері». Дивимося у вікна: приїжджають два Volkswagen’а, з яких виходять 8 людей в масках та з автоматами, просто перекривають дорогу, забирають дві машини: викидають з них людей, сідають у ці «нові» автівки та їдуть у невідомому напрямку… Дуже сильно хвилювалися. На виїзди було їздити страшно: від Довжанська до Луганська 70 кілометрів й стоїть 5 блокпостів. Хлопці з автоматами, з усім. Чесно, було страшно.
– Й у Довжанську, й у Молодіжному, де Ви грали, напевно, залишилися патріоти України, які зараз знаходяться в окупації. Щоб Ви їм сказали напередодні Дня Захисника України?
– Хлопцям, які боронять цілісність України, хочу сказати слова підтримки. Вони великі молодці. Вони воюють… Воєнні дії для мене – велика загадка. Начебто дві дружні, ще нещодавно, країни… друзі… Й невідомо з чого вони вирішили битися, прийти на нашу територію. Українцям у Довжанську та Молодіжному хочу побажати успіхів та везіння. Швидше б цей жах закінчився. Бажаю усім мірного неба.
– З 2015 року Ви граєте за корюківський «Авангард», який зараз у лідерах чемпіонату країни серед аматорів, хоча ще у минулому сезоні команда була серед середняків. У чому секрет результатів та які завдання на цей сезон?
– Завдання максимальні: перемагати у кожній грі, інакше навіщо виходити на поле?.. Чому такий результат?.. Мабуть трохи змінилася команда, «розбавили» склад молоддю. У минулому році її стільки не було. Зараз в нас спав молодості та досвіду, б’ємося на полі за кожен м’яч …
– Нещодавно Ви у складі «Десни» стали «срібним» призером чемпіонату України серед ветеранів у категорії 35+, причому «золото» упустили лише за гіршою різницею забитих та пропущених м’ячів. Розкажіть як пройшов турнір та чи вважаєте цей результат успішним?
– У минулому році ми вперше потрапили у фінальну частину й відразу виграли «бронзу» – це теж був великий успіх. Друге місце – це ще одна сходинка у гору, хоча, чесно кажучи, є розчарування, адже могли виграти «золото», забий Олександр Бабор пенальті у матчі з «Агробізнесом», й різницю забитих м’ячів рахувати б не довелося (гра «Десна» – «Агробізнес» закінчилася з рахунком 1-1, й саме «Агробізнес» став чемпіоном країни, – прим.). Емоції позитивні. Зустріти хлопців, з якими ти грав, зіграти з хлопцями з того ж «Агробізнесу», які виступали на дуже серйозному рівні… Це надихає.
– Андрій Поляниця сказав своє останнє слово у футболі?
– У великому футболі, думаю, так. А на аматорському рівні ще побігаємо…
