Перше, що зробив Тугарін після завершення сезону-1968 – це відрахував з команди Школьнікова та Ховріна. Даючи на самому початку нового року інтерв’ю обласній газеті, зазначив, що обидва вони працевлаштовані на заводі синтетичних волокон. Перший – інженером, другий – апаратником. Разом із тим наставник “Десни” зауважив, що бажання виступати за чернігівську команду виявляє немало відомих футболістів першої і другої групи класу А. І назвав конкретні прізвища. Але в реальності підсилення складу майже не відбулося. Щоправда, у півзахисті з’явився Лазар Баженов – майстер спорту з київського СКА. Але воднораз уже стартові матчі засвідчили: ігровий потенціал команди, м’яко кажучи, не вражає. Перше коло чернігівці завершили на четвертому місці знизу. Відтак Тугарін здався – відбув у свій Севастополь, залишивши команду на Володимира Онищенка – легендарного гравця передвоєнного київського “Динамо”. А невдовзі по Чернігову поповзли чутки: гравці його не слухаються. А відтак не забарився деснянський антирекорд: команда була нещадно розгромлена запорізьким “Металургом” з нефутбольним рахунком 1:8.
…і прийшов Базилевич
Дев’ятого жовтня 1968 року, під час зустрічі “Десна” – “Авангард” (Керч) на чернігівському стадіоні імені Ю. Гагаріна вперше засвітилися прожектори. Світло було тоді й на душі уболівальників, чого, на жаль, не скажеш про наступні сезони. Дебют “Десни” у класі “А” виявився досить важким. Щоб команда “не вилетіла”, під час чемпіонату довелося вдатися навіть до “хірургічного втручання” – “Деснум очолив Олег Базилевич. І він, майбутній тренер київського “Динамо”, збірних СРСР і України, поступово повернув уболівальників на трибуни. У поєднанні маститих гравців зі сторони (В. Турпак, Л. Бєлкін, В. Першин, В. Налєсний, С. Морозов, В. Косов, Ю, Глухих), і кращих вихованців чернігівського футболу (В. Кравчинський, В. Бєляков, А. Процко, Ю. Грузнов, К. Шульга, М. Чабайда, В. Бровко) вийшов перспективний футбольний ансамбль.
Нове керівництво прийняло команду лише в середині серпня. Повідомлялося, що начальником команди призначено заслуженого тренера України, майстра спорту М.С. Кузнєцова, а старшим тренером – О.П. Базилевича. І з роллю пожежників вони справилися – піднявшись на 17-ту турнірну сходинку, деснянці не втратили здобутий рік тому статус.
Новації у команді почалися уже з принципово нового підходу до планування підготовчого періоду. У ті роки в радянському футболі практикувалися затяжні – аж до місяця – передсезонні збори. І вони, як-то кажуть, набивали оскому. “Десна” ж, провела у Ялті лише близько двох тижнів, а потім, побувавши вдома, виїздила на ще один такий же збір. У двох контрольно-тренувальних матчах брав участь і Андрій Біба. Однак до включення у деснянську заявку справа так і не дійшла. Колишнього капітана “Динамо” покликали на селекційну роботу у рідну команду.
Тим часом Базилевич, застосовуючи методику Зеленцова, з яким зійшовся, працюючи на кафедрі футболу в Київському інституті фізкультури, продовжував інтенсивно готувати команду до нового сезону. Однак старт виявився плачевним. Виступаючи у гостях, підопічні молодого амбітного фахівця поступилися запорізькому «Металургу» 2:4, «Таврії» 0:4 та «Кривбасу» 1:2. І тільки матч в Івано-Франківську звели унічию – 1:1. Щоправда, грати довелося мало не дублюючим складом. Були травмовані обидва воротарі – Бєлкін і Турпак, центральний захисник Першин, а також Бєляков, Кошовий. Але чим же була викликана ця епідемія травм? Чи ж не пов’язані із супернавантаженнями помилки їх провокували?
Втім, подальше проходження турнірної дистанції засвідчило: на сезон закладено надійну функціональну базу. Гра підопічних Олега Базилевича подобалася. Під час матчів на стадіоні ставало усе велелюдніше. І тільки фініш дещо «змазав» сезон. В останньому матчі на своєму полі деснянці несподівано поступилися аутсайдеру – одеському СКА і, програвши потім три заключні зустрічі в гостях, «сповзли» в турнірній таблиці на 11-ий рядок.
“Десна” у нас одна
Тим часом область очолив новий керівник. Коли М.М. Уманець ознайомився з фінансовими викладками утримання команди майстрів, то звелів негайно її розформувати. І не став зустрічатися з Базилевичем, коли той записався до нього на прийом. Чернігів, розповідали, Олег Петрович залишав зі сльозами на очах. І образа виявилася такою, що нагадає про себе і через три десятиліття, коли офіційно відзначатиметься 40-річчя «Десни». На запрошення на ювілей Базилевич не відповів.
Правда, досить оперативно з’явившись у журналі «Перець», уїдливий фейлетон справив-таки якийсь вплив. Було досягнуто домовленості про переїзд до Чернігова київського СКА. Було прагнення надати команді, яка почала називатися СК Чернігів, місцевий колорит. Капітаном був призначений вихованець чернігівського футболу М. Чабайда, а одним із тренерів став Ю. Школьніков. У той же час у складі спортклубівців були по-справжньому яскраві гравці. Згодом В. Звягінцева залучали до збірної СРСР, чотириста матчів у вищій лізі провів М. Соколовський і зайняв за цим показником п’яту позицію в історії радянського футболу. Всесоюзну популярність здобули Є. Король, В, П’яних, інші. Але команда так і не стала в Чернігові «своєю».
Закінчилося тим, що в розпалі сезону-76 СКА відновив київську прописку. І в тому ж році, перемігши у фінальному турнірі чемпіонату України серед колективів фізкультури, що проходив у нашому обласному центрі, чернігівський «Хімік» на чолі з Юхимом Школьніковим повернув місту прописку в другій лізі всесоюзної першості.
Чемпіонські медалі тоді були вручені Ю. Грузнову, Ю, Сенкевичу, А. Подгорцю, М. Кошовому, С. Кізеєву, А. Процку, В. Лобанову, М. Бринці, О. Сопельняку, В, Луговському, А. Білоконю, М. Чабайді, Ю. Панову. Двоє останніх отримали і спеціальні призи – відповідно як кращий захисник і найбільш результативний нападник турніру.
До срібної вершини
Ці роки перш за все примітні тим, що «зелену вулицю», нарешті, отримали в «Десні» не приїжджі, а чернігівські футболісти. Уже на рівні очільника колективу майстрів почав утверджувати свій тренерський авторитет в Україні Ю.Г. Школьніков. Разом із ним працювали також місцеві фахівці. Начальником команди – В. Ф. Прокопович, другим тренером – В. І. Полєвой, якого потім змінив А. А. Процко.
У той же час найбільш потужною виявилася саме тодішня хвиля футбольних талантів Чернігівщини, вміло підтримана наставниками «Десни». Яскраво проявили себе в її складі Олег Кузнєцов, Віктор Данилевський, С. Сапронов, В. Лобанов, В. Рудой, В.Буглак, С. Петренко, О. Бобарико, О. Бобров, а також брати Сергій та Володимир Причиненки, котрі, щоправда, досить швидко опинилися в сімферопольській «Таврії».
Щодо гравців зі сторони, то і їх запрошували в «Десну», але небагатьох. Зате, як правило, це були попадання в «десятку». Досить назвати В. Кисельова, В. Іващенка, І. Теннака, М. Литвина, І. Іванченка, А. Єгурнова, В. Нікітенка, Г. Горшкова. Що ж, безпомилково розпізнати футбольний талант і допомогти йому максимально самореалізуватися – в цьому, здається, і полягав головний секрет тренерських успіхів Ю. Г. Школьнікова.
Під його орудою відроджена команда посідала серед 23 команд – 14, 11,17, 8, 12 місця. А на срібну свою вершину «Десна» тріумфально зійшла в кінці жовтня 1982. Щоб досягти цього, необхідно було обіграти в заключній зустрічі на стадіоні імені Ю. Гагаріна житомирський «Спартак». Поєдинок, у якому за господарів поля виступали М. Москаленко, В. Данилевський, В. Іващенко (В. Глухов), О. Кузнецов, І, Теннак, В. Буглак, І. Іванченко, В. Нікітенко, Г. Черненок, Г. Горшков, В. Рудой, складався драматично. Після того, як В. Рудому вдалося з близької відстані відкрити рахунок, гості відновили рівновагу, а потім Г. Горшков не реалізував пенальті. Однак саме Геннадію судилося поставити переможну крапку в цьому матчі.
Від класу “Б” до чемпіона Радянського Союзу
Для Олега Кузнєцова той сезон у складі «Десни» був другим і останнім. А попереду – срібна медаль чемпіонату Європи 1988 року, Кубок володарів Кубків 1986 року, вищі футбольні нагороди Радянського Союзу та Шотландії, завойовані у складах київського «Динамо» і «Глазго Рейнджерс». І як не раз підкреслював Олег Володимирович, саме командний успіх «Десни» у 1982-му став для нього трампліном у великий футбол.
«Хоча я народився у місті Магдебург (в Німеччині тривалий час служив військовим батько), мене повною мірою можна вважати вихованцем чернігівського футболу, – зазначає Олег Володимирович. – Адже в 1970-му, коли настав час іти до школи, батька перевели до міста на Десні. Він продовжив службу в училищі льотчиків. Пізніше працював на радіоприладному заводі, мати – інженером у проектному інституті. Заняття ж спортом я починав із шахів та гімнастики. А десь у третьому класі “захворів“ футболом. І років через три мене, учня восьмої чернігівської школи, кликали в республіканський спортінтернат. Однак такий варіант батьків не надихнув. А взагалі-то вони з розумінням ставилися до захоплення сина футболом. Займався ж у СДЮШОР “Юність“. Моїми футбольними наставниками були Мирослав Данилович Мандрик і Леонід Михайлович Ринський“.
«Втім, не можу сказати, що у дитинстві та юності народна гра залишалася для мене єдиною і всепоглинаючою пристрастю. Вступивши на факультет фізвиховання, головну увагу приділяв навчанню і у складі “Водника“ виходив на поле лише на домашні зустрічі. А на початку 1981-го мене, юного футболіста, якому не виповнилося й вісімнадцяти, наставник “Десни“ Юхим Григорович Школьніков запросив до участі в передсезонній підготовці головної команди області».
Про те, який слід Олег Кузнєцов залишив безпосередньо у Десні, свідчить такий факт. Впродовж двох сезонів, проведених за “Десну“, він зіграв 86 календарних матчів. Більше, ніж будь-хто інший.
