1960-1962
“У цьому році чернігівська команда “Авангард“ візьме участь у розіграші першості країни з футболу серед команд класу “Б”. До її складу увійшли кращі футболісти області. Серед них – воротар В. Ломако, гравці В. Кравчинський, Ю. Школьніков, О. Фінкельберг та інші“, – інформував 10 лютого 1960 року читачів “Деснянської правди” голова обласної ради союзу спортивних товариств і організацій В.Татур. “Тренером команди призначений колишній гравець київського “Динамо” Олександр Щанов. У ці дні “Авангард“ приступить до тренувань, а вже найближчим часом у Чернігові розпочнеться реконструкція і благоустрій міського стадіону. У його будівництві візьмуть участь чимало городян, громадськість, комсомольці, молодь”.
“Київсько-коростенський десант”
Створенням команди безпосередньо займався один із секретарів обкому компартії Воронін. Микола Федорович був не просто любителем, а справжнім знавцем футболу. І не дивно: у Чернігів він приїхав із Харкова – міста, що славилося й футболом. А ось Чернігів наприкінці п’ятдесятих усе ще залишався одним із небагатьох обласних центрів України, які не мали, як тоді говорили, “вищої“ футбольної команди. Більше того, сильнішими у ті роки були футболісти з Прилук, які передовсім і представляли Чернігівщину в чемпіонаті України серед колективів фізкультури. Втім, клас “Б” – це уже зовсім інша справа. Тож, погодивши свої дії з керівником, Воронін викликав на розмову уже згадуваного Татура, а також голову обласної секції футболу О.О. Маркіна та його заступника М.А. Рожовського і дав їм цілком конкретну вказівку. Відтак уже наступного дня двоє останніх побували в Києві на прийомі у голови Федерації футболу України. Вислухавши “гінців”, М.С. Кузнєцов порадував їх тим, що представництво Чернігова у класі “Б” цілком можливе. Він же рекомендував і старшого тренера майбутньої команди.
У свою чергу в Чернігівському обкомі до запропонованої кандидатури поставилися прихильно. Як-не-як, за плечима 35-літнього Олександра Щанова були і виступи за київське “Динамо”, і перший тренерський досвід. Грати у футбол він, росіянин, починав у своєму рідному місті Іваново. А у Києві опинився волею обставин і пов’язав усе своє подальше життя з Україною. Саме він був капітаном і безсумнівним лідером резервного складу киян у 1949 році, коли динамівці уперше виграли всесоюзний чемпіонат дублерів. З тієї команди вийшли такі відомі майстри, як Йожеф Сабо та Йосип Беца. А Олександр… Він грав головним чином за дубль, провівши в “основі” динамівців упродовж шести сезонів лише 20 календарних матчів. За словами самого Щанова, по-справжньому розкрити форвардські здібності йому, лівому інсайду, завадили численні травми і тренерська чехарда. Повісивши ж бутси на цвях наприкінці 1952-го, коли йому виповнилося 28, деякий час був начальником рідної команди. Потім трудився у ФШК (футбольній школі молоді), звідки у ті роки вийшли знамениті у майбутньому і Валерій Лобановський, і Андрій Біба, і Олег Базилевич . А очолюючи Спартак із Станіслава (нині – Івано-Франківськ), вивів його у клас “Б”.
Разом зі Щановим до роботи у Чернігові став інший колишній київський динамівець – Анатолій Жиган. На той час майстру спорту Жигану було 43. До війни і одразу після неї цей захисник, котрого за сміливу і надійну гру прозвали сталевим, виступав за провідні одеські команди. А у 1947-му його запросили у київське “Динамо”. Тут він грав упродовж чотирьох сезонів та записав до свого активу 80 календарних матчів в “основі”. Тренерську кар’єру починав з того, що працював у ФШК, очолював полтавський “Колгоспник”, коли той дебютував у класі “Б”.
Новопризначеним наставникам “Авангарду” (назва була пов’язана з однойменним спортивним товариством, облраду якого зобов’язали фінансувати команду) виділили кімнату в квартирі на першому поверсі нового будинку – “хрущовки” в 16-му кварталі (ріг вулиць Щорса і Комсомольської). А у двох інших кімнатах поселили приїжджих футболістів. В основному це були кияни. Серед них і ті, хто у 1959 році виграв для Коростеня Житомирської області Кубок Української РСР. Саме з тамтешнього “Шахтаря” перейшли в “Авангард” Євген Масленніков, Михайло Шанько, Юрій Нікітін та Іван Камишев.
Перші тренування створюваного у Чернігові футбольного колективу проходили у тісному спортивному залі товариства “Спартак” на Валу. А 10 лютого чернігівські любителі футболу одержали можливість уперше побачити гру “Авангарду”. “Минулої неділі, незважаючи на мороз, багато болільників йшли до міського стадіону на Бобровиці. Тут повинен був відбутися матч розіграшу зимової першості області за участю чернігівського “Авангарду”. Команда зараз комплектується, і який болільник у цей день міг залишитися вдома, – писав в обласній газеті “Деснянська правда” спортивний оглядач Сергій Старженецький. – І ось на засніженому полі – “Авангард” і збірна Ніжина. У першій половині (обидва тайми тривали по тридцять п’ять хвилин) жодній з команд так і не вдалося домогтися успіху. А після перерви тренер чернігівської команди Щанов заміняє гравця нападу. Під номером дванадцять виступає Школьніков. І на 47-ий хвилині, скориставшись тим, що воротар гостей необачно залишив місце, він забиває перший гол. Ще через шість хвилин 11-метровий чітко реалізував Химуля. А на 64-ій хвилині Чеховський збільшив рахунок до 3:0″.
Авангардівці перемогли у зимовій першості області максимально переконливо. Однак попереду були поєдинки уже зовсім іншого рівня. Наприкінці 1959-го Спорткомітет СРСР прийняв рішення збільшити у чемпіонаті Радянського Союзу кількість команд класу “Б” до 142, надавши таке право обласним містам та великим промисловим центрам. Зокрема, українські команди виокремили у дві зони, де передбачалася участь 36 колективів. Відтак з’являлося кілька вакантних місць, завдяки чому великий футбол одержував прописку і на Чернігівщині. Разом з нашими земляками в першій зоні УРСР мали також дебютувати луцька “Волинь”, авангардівці Чернівців, “Динамо” із Хмельницького та дрогобицький “Нафтовик”.
У чемпіонаті-59 краще інших виступили залізничники Вінниці, котрі фінішували у другій зоні першими. Підсилившись у міжсезонні, нових честолюбних намірів не приховував і одеський “Чорноморець”. Як, скажімо, і бронзовий призер двох попередніх сезонів – миколаївський “Авангард” на чолі з недавнім тренером київського “Динамо” Олегом Ошенковим.
Першим спаринг-партнером наших земляків з-поміж команд майстрів став гомельський “Локомотив”, який на той час мав річний досвід виступів у класі “Б”. Поєдинок у Гомелі виграли господарі поля – 2:1. З мінімальним розривом у рахунку чернігівці поступилися і своїм безпосереднім суперникам у чемпіонаті, що наближався – дрогобицькому “Нафтовику” та кіровоградській “Зірці”, зустрівшись з ними в зональних змаганнях турніру республіканської ради товариства “Авангард” у місті Виноградовому на Закарпатті. А потім, за тиждень до відкриття футбольного сезону, була перемога (2:0) у домашній грі з гомельськими залізничниками.
Офіційний старт
Зустрічаючись 17 квітня 1960 року в Кіровограді з місцевою “Зіркою”, чернігівська команда дебютувала у класі “Б”. У ті роки прийнято було грати за системою W-M, яка передбачала трьох футболістів в обороні, двох – у середній і п’ятьох – у передній лінії (два крайні нападаючі, один – центральний і два напівсередні, або інсайди). Тож у стартовому складі історичного для чернігівського футболу матчу грали: воротар Володимир Ломако, захисники Валерій Кравчинський, Олег Денисов і Григорій Артеменко, півзахисники Іван Камишев (капітан команди) і Михайло Йоффе, нападаючі Олександр Каленюк (його у другому таймі замінив Юрій Нікітін), Євген Масленніков, Григорій Мединський, Михайло Шанько, Олександр Єдомський. У дебютному матчі чернігівці поступилися більш досвідченому супернику з рахунком 0:3. Але уже в наступному турі вдалося здобути перше очко. У протистоянні на Республіканському стадіоні зі столичним “Арсеналом” була зафіксована нульова нічия, котра, зрозуміло, більше задовольнила гостей.
Велике розчарування приніс домашній матч із залізничниками Вінниці, яким 2 травня в місті на Десні відкривався сезон дебюту команди у класі “Б”. Через багато років про наслідки цієї гри О.Щанов говорив так: “Батьки області, як це часто буває, не стали очікувати, поки команда змужніє – результат їм був потрібний відразу. А ми з рахунком 0:6 програли дуже сильній вінницькій команді, у яку Віктор Степанович Жилін вклав не тільки душу, але і час”.
Чернігівське начальство дало волю емоціям і через півтора тижні Олександра Щанова було відправлено у відставку. Призначення ж нового наставника, як-то кажуть, зависло у повітрі. Відтак обов’язки старшого тренера виконував Анатолій Жиган, котрий був затверджений у цій ролі перед другим колом, яке розпочалося у середині липня. Після “крижаного душу”, влаштованого вінничанами, були домашній програш ровенському “Колгоспникові”, нічия в гостях з ужгородським “Спартаком”, чергові осічки в матчах на виїзді зі львівським СКА й у Чернігові – з одеським “Чорноморцем”. До речі, лік забитим голам авангардівці розпочали лише у п’ятому турі – під час матчу в Ужгороді у воротах господарів поля першим “розписався” М. Шанько, а потім це вдалося зробити А. Гнатюку. І тільки 25 травня, у восьмому турі, чернігівці здобули першу у класі “Б” перемогу.
Житомирське “Полісся” на чолі зі своїми лідерами, майстрами спорту Богдановичем, Осуським, Галбмілліоном приїхало в місто на Десні після гучних перемог над тим же вінницьким “Локомотивом” (4:1) і луцькою “Волинню” (5:1). З оптимістичної ноти житомиряни почали поєдинок і в Чернігові, забивши гол уже на п’ятій хвилині. Однак незабаром, “утікши” від захисників, новий капітан “Авангарду” Масленніков красивим ударом під поперечину зрівняв рахунок. Незабаром одна з подач Масленнікова, у якого в той день, здається, виходило усе, обернулася тим, що м’яч, потрапивши в захисника гостей, зрикошетив у сітку. Є перша перемога в Чернігові!
Все ж за підсумками першого кола чернігівці відтіснили хмельничан на останню турнірну сходинку. Щоправда, в обох аутсайдерів однаковою виявилася кількість і перемог (2), і нічиїх (3), і поразок (11). І тільки трохи краще співвідношення забитих і пропущених м’ячів (15:36 проти 9:38) дозволило авангардівцям не бути в турнірній таблиці в самому низу.
Посеред літа в “Авангарді” відбулися немалі кадрові зміни, що торкнулись як “тилів”, так і “передової”, але все рівно друге коло команда провела лише трішки краще, ніж перше. У кінцевому підсумку чернігівці так і залишилися на передостанньому місці, на два очка випередивши динамівців Хмельницького і відставши на п’ять позицій від іншого найближчого сусіда по турнірній таблиці – станіславського “Спартака”. І, звісно, гіркоту невдачі тільки ледь-ледь підсолодила перша перемога команди в гостях, яку вона здобула у завершальному турі першості, переконливо узявши гору у Дрогобичі над тамтешнім “Нафтовиком” – 3:1.
Дебют Баннікова
Провальний виступ показав, що конкурентоздатну команду майстрів просто так не “зліпиш”. Разом з тим саме у розпал чемпіонату-60 місце у воротах ”Авангарду” зайняв Віктор Банніков, подальший тріумф якого загальновідомий – визнання кращим воротарем Союзу, участь у лондонському чемпіонаті світу, найвищі футбольні нагороди країни у складі київського “Динамо” і московського “Торпедо”. А ще в тому сезоні “бойове хрещення“ у класі “Б” одержали доморослі футболісти Валерій Кравчинський, котрий одразу вписався в основний склад, і Юхим Школьніков, який у свою чергу “засвітився” у команді. Обом їм судилося незабаром стати улюбленцями чернігівських уболівальників, удостоїтися звань майстра спорту СРСР. Почавши в “Авангарді”, потім не тільки в “Десні”, а й у київському СКА і луганських “Трудових резервах” (команді елітного дивізіону радянського футболу) досить яскраво розкрився вихованець прилуцького спорту Анатолій Рожанський.
Втім, той же Банніков у сезоні-1960 ще тільки починав розкриватись як талановитий воротар. Дебютував Банніков у складі “Авангарду” 22 червня, замінивши при рахунку 0:2 у другому таймі гостьової зустрічі з черкаським “Колгоспником”, Володимира Овдієнка. І відстояв так, що уже в наступному матчі, який через три дні чернігівці проводили вдома з одноклубниками Миколаєва, вийшов на поле у стартовому складі і “забронював” собі місце у ньому до самісінького фінішу сезону. З приходом житомирського самородка воротарська позиція команди відчутно посилилася. Це підтвердила і суха статистика. Якщо городнянець Володимир Ломако, чернігівець Олександр Гушер і прилучанин Володимир Овдієнко, захищаючи останній рубіж головної спортивної команди області у перших чотирнадцяти календарних матчах, у середньому пропускали 2,3 гола за гру, то Віктор Банніков, провівши дев’ятнадцять поєдинків – 1,6.
Проте, 1 вересня, коли відбулася перша товариська зустріч чернігівської команди майстрів з основним складом київського “Динамо”, тренерський штаб столичної команди голкіпером господарів поля не зацікавився. Станеться це через рік. А поки що… Кияни “відвантажили” Баннікову чотири м’ячі. У свою чергу один гол пропустив Олег Макаров, разом із яким участь у цій грі брали Єрохін, Турянчик, Сорокін, Войнов, Сучков, Базилевич, Серебряніков, Ковальов, Сабо, Канєвський та Лобановський.
Принагідно зазначимо: найпершою командою класу “А”, котру наживо побачили чернігівські уболівальники, став бакинський “Нафтовик”. Пізньої ж осені “Авангард” ледь-ледь відстояв статус майстрів у перехідних двобоях з чемпіоном області – одноклубниками з Прилук (2:1, 1:1). Так що зміни в команді напрошувалися кардинальні. Тим часом чернігівський варіант зацікавив одного досить кваліфікованого і досвідченого тренера. Відтак у наступному сезоні команду очолював Йосип Ліфшиць. І, значно оновивши склад, він підняв її до рівня лідерів.
Що стосується подальшої долі першого наставника команди, то вона склалася цілком благополучно. Скуштувавши тренерського хліба також у харківському “Авангарді“, київських “Арсеналі” і “Темпі“, Олександр Щанов протягом багатьох років працював (як тренер різних збірних футбольних команд) у Спорткомітеті республіки, потім – у Федерації футболу України, почесним членом якої став після виходу на пенсію. З нагоди 110-річчя українського футболу був удостоєний державної нагороди – ордена “За заслуги“ ІІІ ступеня.
“Десна” змінює “Авангард”
Свій другий сезон чернігівська команда майстрів починала під новою назвою. Взимку 1961-го “Авангард“ став “Десною“. І, на превелике задоволення уболівальників, це був не той випадок, коли від зміни назви не змінюється зміст.
У середині лютого 1961-го в актовому залі кооперативного училища на Валу відбулося зібрання, яке було назване зборами футбольної громадськості. Команду, яку рішенням обласної футбольної секції перейменовано в “Десну“, очолив майстер спорту СРСР, відомий у минулому захисник київського “Динамо“ Йосип Ліфшиць. Склад команди значно оновився, і було поставлено завдання виправити ситуацію минулого сезону. Більш конкретно висловився новий старший тренер. Він сказав, що “Десні“ буде цілком до снаги поборотися за місце у верхній частині турнірної таблиці. А ще представив присутнім свого помічника, теж колишнього динамівця, Віталія Соболєва і двох новачків – Анатолія Матюхіна і Василя Міщенка з київського “Арсеналу“.
Вперше під назвою “Десна” чернігівська команда майстрів зіграла 5 лютого 1961 року. Це була товариська зустріч на засніженому футбольному полі у Гомелі з тамтешнім “Локомотивом”. Виграли білоруси – 2:1. А через тиждень потому наші земляки узяли реванш у домашньому матчі на стадіоні імені Гагаріна (теж – з мінімальною перевагою, цього разу – 1:0). Попереду ж був затяжний навчально-тренувальний збір на Закарпатті, де, зокрема, розігрувався приз Центральної ради спортивного товариства “Авангард”. У цьому передсезонному турнірі силами мірялися 25 українських колективів класів “А” і “Б”, які були розділені на кілька груп. І на радість чернігівським уболівальникам, із Закарпаття почали надходити приємні новини – “Десна” обігравала суперника за суперником. І тільки у фіналі трапилася осічка – “Авангард” із Жовтих Вод “розпечатав” чернігівські ворота за тридцять секунд до закінчення додаткового часу.
Коли ж настав час оформляти заявку на першість-1961, до неї, зокрема, було внесено прізвища восьми гравців з попереднього сезону. Серед них: один чернігівець – Валерій Кравчинський (виступав як в обороні, так і в півзахисті), два прилучанина – воротар Володимир Овдієнко та нападаючий Анатолій Рожанський, один житомирянин – воротар Віктор Банніков і четверо киян, випускників футбольної школи молоді – захисник Олег Денисов, півзахисники Михайло Йоффе та Олександр Чаус, нападаючий Анатолій Гнатюк. Команду залишило і декілька основних гравців. Зокрема, капітан команди Євген Масленніков віддав перевагу житомирському “Поліссю”. А кращий бомбардир “Авангарду” Михайло Шанько (9 забитих голів) відгукнувся на запрошення “Спартака” із Станіслава. На “армійську службу” у київський СКА були мобілізовані оборонці Георгій Артеменко та Віталій Ноготков.
Втім, придбань було більше, ніж втрат. І перш за все слід назвати оборонця Анатолія Матюхіна, котрому майже одразу була довірена капітанська пов’язка. У змаганнях майстрів він дебютував ще у 1949 році. Грав за “Динамо” (Єреван), яке перемогло тоді у південній зоні другої групи всесоюзної першості. А впродовж одинадцяти наступних років виступав за київські команди. Три перших сезони – за “Динамо” (головним чином – у дублі, десять матчів – за “основу” ). Потім були ОДО, СКВО (нова назва того ж армійського клубу), “Арсенал”.
Багато що побачив на своєму футбольному віку і нападаючий Юрій Головей, якому судилося стати першим у складі “Десни” майстром спорту СРСР. Цього звання він удостоївся у 1957 році, коли “Спартак” з Івано-Франківська ледь не завоював путівку в клас “А” і дійшов до чвертьфіналу розіграшу Кубка Радянського Союзу. Більшу частину своєї футбольної кар’єри Головей провів у провідних командах Закарпаття і Буковини. А перед приходом у “Десну” два сезони виступав за житомирський “Авангард”. У полтавському “Колгоспнику” та київському “Арсеналі” раніше грав 22-річний оборонець Василь Міщенко, а на рік старший за нього нападаючий Аркадій Гончаров – у “Колгоспнику” (Черкаси) та “Локомотиві” (Вінниця). Разом із тим ровесник і колега останнього по ігровому амплуа Володимир Гікаєв (він народився і виріс у столиці Азербайджану Баку), незважаючи на свої двадцять три, ще не мав жодного досвіду виступів на рівні майстрів. Однак уже в наступному сезоні він доб’ється республіканського футбольного визнання – буде включений у список тридцяти трьох кращих гравців українських команд класу “Б”. А наймолодшим гравцем “Десни”-61 став нападаючий Володимир Каков’якін, котрий попереднього сезону у складі юнацького “Динамо” став переможцем Всесоюзної першості.
Вагому заявку на кращу долю, ніж вона була в “Авангарду”, деснянці зробили уже в першому календарному матчі, який проводили у Вінниці. Звістку про нічию з грізним “Локомотивом” чернігівські уболівальники зустріли з радістю. Щоправда, у другому турі чернігівці поступилися в Ужгороді тамтешній “Верховині” 0:1. А першу в сезоні перемогу вони здобули уже у прем’єрному домашньому матчі, узявши гору з рахунком 2:0 над дрогобицьким “Нафтовиком”.
Тієї весни нерідко “Десна” ставала явним господарем становища навіть у гостях. На виїзді були повалені: у Кіровограді – “Зірка” (4:1), у Миколаєві – “Суднобудівник” (2:1), в Чернівцях – “Авангард” (2:0), у Станіславі – “Спартак” (1:0). Втім, траплялися і явні “провали”. Причому найгучніші – на власному полі.
Весь Чернігів “захворів” футболом
“Десна”- 1961 залишала враження достатньо сильної, яскравої, однак дещо імпульсивної команди. Сезон-61 став одним з найбільш яскравих в історії “Десни” ще й тому, що 22 жовтня чернігівці провели свій перший міжнародний товариський матч. В тому, що в СРСР приїздить “Хаммарбю” зі Стокгольма і зустрінеться зі збірною Ленінграда (теперішній Санкт-Петербург) та київським “Динамо”, нічого надзвичайного не було. А ось включення до цього списку чернігівської “Десни” справді виглядало несподіваним. Тієї осені “Динамо” на усіх парах мчало до перших у своїй історії золотих медалей чемпіонату Радянського Союзу, а збірна Ленінграду об’єднувала кращих гравців двох команд класу “А”. Зрозуміло, як на такому фоні виглядав провінційний Чернігів з його футбольним статусом класу “Б”.
Стосовно співмірності сил, то у Федерації футболу країни думали заздалегідь. Мабуть, про матч у Чернігові взагалі не було б мови, якби наша команда пленталася б у кінці турнірної таблиці чи “прохолоджувалася” б у середняках. “Десна” ж знаходилася під лідерами і гру демонструвала непогану. В той же час в ігровому ансамблі неозброєним оком були видні слабинки. Тому деякі позиції команди вирішено було негласно підсилити, “позичивши” на одну гру (хай і товариську, але міжнародну, та ще й з представниками капіталістичної країни) чотирьох вправних виконавців.
Тим часом, звівши зустріч в Ленінграді до нульової нічиєї, шведи прибули у місто на Десні. Вони знаходилися під неабияким враженням від знайомства з Північною столицею. Але і в стародавньому Чернігові було що побачити. Гра викликала у Чернігові справжній ажіотаж. Було по-осінньому прохолодно, однак трибуни стадіону імені Ю. Гагаріна, що вміщав тоді 11 тисяч глядачів, заповнилися задовго до виходу футболістів на поле, а люди все йшли і йшли. Вони прилаштовувалися у проходах між секторами, зупинялися побіля трибун.
На поле стадіону імені Гагаріна підопічні Стіва Анврета вийшли у своїй традиційній формі – жовто-чорних футболках і чорних трусах. А ось деснянці, так би мовити, були екіперовані по-парадному. Вони з’явилися у червоних футболках та синіх шортах. Кольори ж “Десни” у тому сезоні були визначені як біло-голубі (запасна форма – зелено-синя). Разом із тим різні здогадки викликав стартовий склад господарів поля. Вболівальники побачили добре знайомих їм воротаря Баннікова, захисників Денисова, Матюхіна, Міщенка, півзахисника Йоффе, нападаючих Рожанського та Гончарова. А хто такі гравці під номерами шість, вісім, дев’ять і десять? До команди приєдналися гравці кіровоградської “Зірки” Анатолій Кравченко, Вадим Третьяков та Станіслав Катков. Що ж стосується ще одного форварда, то ним був відомий у футбольній Україні Іван Терлецький, котрий у черговому сезоні виступав за ризьку “Даугаву”. Перший міжнародний матч “Десни” завершився нічиєю – чернігівці зіграли зі шведами з рахунком 1:1.
На фініші змагань у першій зоні Української РСР деснянці були п’ятими. Їх випередили лише одеський “Чорноморець”, вінницький “Локомотив”, кіровоградська “Зірка” і львівський СКА. Житомирське “Полісся” і миколаївський “Суднобудівник”, котрі зайняли найближчі місця, відстали на п’ять очок (за перемогу тоді нараховувалося два очки і одне – за нічию). А на завершення сезону були стикові зустрічі з сімферопольським “Авангардом”, який опинився на такій же турнірній сходинці у другій зоні. Перемогли кримчани (2:2 і 2:0), і в остаточному підсумку серед усіх українських команд класу “Б” чернігівці виявилися десятими.
Кращим бомбардиром команди у тому сезоні став лівий крайній нападаючий Аркадій Гончаров. Він забив 12 м’ячів. Інший форвард Анатолій Рожанський, що діяв на протилежному фланзі, записав у свій актив 8 голів. А кращою лінією була оборона на чолі з Матюхіним. До того ж, Анатолій п’ять разів “розпечатував” ворота суперників. Тричі це вдалося зробити іншому ключовому захиснику Василю Міщенку. Гру на межі фантастики демонстрував в окремих зустрічах Віктор Банников, якого в кінці сезону Ліфшиць рекомендував київському “Динамо”. До речі, за “Десну” цей нетиповий, “літаючий” воротар, що відзначався дивовижною стрибучістю і реакцією, упродовж півтора сезону зіграв 53 календарні матчі, пропустивши 76 голів.
На початку 60-х над класом “Б” був лише клас “А”, де Україну представляли троє – “Динамо” (Київ), “Шахтар” (Донецьк) та”Авангард” (Харків). Тож виходить, що результат, показаний нашими земляками у тому сезоні, відповідає тринадцятому місцю нинішньої вищої української ліги. А у всеукраїнському табелі про футбольні ранги “Десна” за ціле півстоліття більше ніколи так високо не піднімалася.
З “Десни” у збірну СРСР
Відчутно піднявши у сезоні-¬1961 реноме чернігівського футболу, Йосип Ліфшиць у місті на Десні не затримався. Взимку 1962-¬го він працевлаштувався у київському Арсеналі. А затим, упродовж дванадцяти наступних років, які ще відміряла йому доля, у тренерській біографії були Вінниця і Дніпропетровськ, Кіровоград і Кременчук, Сєверодонецьк і Житомир. У Десні ж колоритного наставника змінив значно молодший тренер, який потім очолював і збірну Радянського Союзу – Євгеній Іванович Горянський.
Вперше футбольний колектив майстрів він очолив у рік свого тридцятиліття. Тоді, у 1958-му, кількість зон у класі «Б» була збільшена з чотирьох до шести і команд-учасниць — із 64 до 94. Тож знайшлася робота і молодому випускникові столичної школи тренерів, недавньому гравцеві класу «А». Щоправда, їхати довелося у незнайомий Кіровоград, зате одразу — старшим тренером. Молодий тренер досягнув успіху в Кіровограді та отримав запрошення до миколаївського “Суднобудівника” — віце-¬чемпіона республіки (друге місце серед українських команд класу «Б»), перед яким ставилося завдання вибороти путівку в радянську футбольну еліту. Однак з «корабелами» він попрацював лише кілька місяців, коли пролунав несподіваний телефонний дзвінок із Чернігова.
У Чернігів Горянського «посватали»… гравці. Сталося це за таких обставин. Коли “Десну” залишив Йосип Ліфшиць, а слідом за ним і другий тренер Віктор Соболєв, командою тимчасово займався Михайло Рожовський, поєднуючи ці клопоти зі своєю основною роботою — інструктора обласного союзу спортивних організацій. А відтак з уст новачків команди воротаря Валерія Полєвого і нападника Вадима Третьякова зазвучало прізвище Горянського. Граючи під керівництвом молодого наставника в кіровоградської “Зорі”, вони були про нього найвищої думки.
Після гримучого Ліфшиця врівноваженість та інтелігентність Горянського впадали в око. І методи тренерської роботи багато в чому змінилися. Що ж стосується кадрового потенціалу команди, то він загалом не знизився. Це якщо не враховувати переходу в київське “Динамо” Віктора Баннікова, котрий і через півстоліття залишатиметься кращим воротарем в історії “Десни”. Разом із тим як очевидна втрата сприймався призов на «армійську службу» в київський СКА двох Анатоліїв — нападників Рожанського і Гнатюка. Зате колектив поповнили півоборонець Володимир Андреєв з Челябінська та нападник Юрій Теплов з Москви.
В особі Андрєєва, котрий раніше грав і за харківський “Авангард”, що виступав у класі «А», “Десна” отримала мобільного півоборонця, який був добре технічно підготовлений, непогано «читав» гру, володів сильним ударом з лівої. А на правому краю нападу замість Рожанського з’явився Вадим Третьяков – на той час це був уже досить відомий в українському класі «Б» виконавець. Разом з Третьяковим в Чернігів приїхав і воротар Валерій Полєвой. А невдовзі зголосився на чернігівський варіант ще один кіровоградець — півоборонець Борис Зарудний.
Змагання ж українських команд класу «Б» проводилися того сезону за новою формулою. Команди були розділені не на дві, а на три зони — по одинадцять у кожній. А після двоколових перегонів відбулися не стикові матчі, а чотири фінальні турніри. У них, без врахування результатів попереднього етапу, в одне коло розігрувалися місця з 1-го по 6-¬те, 7-¬го по 17-¬е, з 18-¬го по 28-¬е і з 29-¬го по 39-¬е.
І деснянці упродовж тривалого часу були в епіцентрі головних подій. Вигравши (2:1) стартовий матч чемпіонату в Сімферополі у “Таврії”, вони підтвердили потім невипадковість цієї оптимістичної ноти. Серед лідерів чернігівці залишалися і у другому колі. При цьому на різних відрізках турнірної дистанції вони «нокаутували»: з рахунком 7:2 — олександрійський “Шахтар”, 3:0 — вінницький “Локомотив” та дрогобицький “Нафтовик”, 4:1 — сумський “Авангард”.
Потім була участь у перегонах за сьоме-сімнадцяте місця. Деснянці виграли (2:0) у того ж вінницького «Локомотива», поступилися дніпропетровському “Дніпру” (0:1) і черкаському “Колгоспнику” (0:3). Ще сім (!) зустрічей завершилися внічию. Але то були справді безкомпромісні поєдинки. В результаті — тринадцята турнірна сходинка. Однак головне те, що команда показувала гру, яка подобалась вболівальникам. До речі, перед кожним домашнім матчем Горянський наголошував, що глядачі очікують не тільки результативної, а й змістовної гри. Дбав він і про належний морально-¬психологічний клімат у команді, прагнучи “достукатися” до серця кожного гравця.