Юрій Овчаров: «Вболівальники стали для нас родиною»
Напередодні зимової перерви у чемпіонаті ми зустрілися з багаторічним стражем воріт “Десни”, а нині – тренером воротарів нашого клубу Юрієм Овчаровим. І поговорили про його футбольний шлях, гру у Вищій лізі та, звичайно, про воротарів “синьо-білих”…
Від “Десни” до самих до околиць…
– Ви народилися у місті Кіровськ (зараз – Голубівка) Луганської області, але Вашою першою командою майстрів стала “Десна”. Як опинилися у Чернігові?
– Моєю першою командою була луганська “Зоря” (хоча за основний склад луганчан я так і не зіграв). У “Десні” я опинився завдяки московському тренеру Євгену Горянському – він побачив мене на одному з матчів, і у кінці 1983 року я приїхав у “Десну”.
– Пам’ятаєте свій перший матч за основний склад “Десни”?
– Звичайно пам’ятаю. Тернопіль, 10 тисяч глядачів. Команда йшла у лідерах, дуже цікавий матч, однак ми програли 0-1. Але у тій грі я відчував щастя: перший раз у воротах команди майстрів! Тобі довіряють гравці, яким по 35 років, тренер, який тренував збірну СРСР. Відчував щастя та задоволення.
– Наприкінці 80-х Ви пограли за “Касансаець” з Узбецької РСР. Як там опинилися та чим вразив Узбекистан?
– Був такий нападник – Гена Горшков. Він мені подзвонив й запросив до Узбекистану. Вирішив переїхати з цікавості, та й привабила можливість пограти фактично в іншому чемпіонаті… Важливу роль відіграло й грошове питання: в Узбецької РСР футболістам платили рази у 3-4 більше, ніж в Українській РСР. Чим вразив Узбекистан?.. Своєю гостинністю. Та й футбол був досить непоганий, хорошого рівня.
– В Узбекистані знаходиться Аральське море, яке, як відомо, з кожним роком все більше міліє. Чи доводилося відпочивати на березі цього моря?
– Ні, чесно кажучи, на Аралі жодного разу не був. Бухара, Ташкент – це так, красиво. А до Аральського моря не доїжджав.
– Крім “Десни” та “Касансайця” Ви пограли за “Полісся” з Добрянки й Житомира, “Сталь” (Алчевськ), а у 30-річному віці у складі “Зірки-НІБАС” (Кропивницький) дебютували у Вищій лізі чемпіонату України. Щоправда у першому матчі, проти “Дніпра” (Дніпро), Ваша команда програла 0-4… Були розчаровані дебютом?
– Насправді дебют був очікуваним. Я був після травми, особливо не готувався до цих ігор… Загалом, винен сам: був не готовий, тому і отримав свої м’ячі. Чому вирішили поставити саме мене? Потрібно запитати у старшого тренера. Я тоді два місяці відновлювався, і хоч фізично був готовий, морально виявився не готовим…
– У Вищій лізі у сезоні 1996/97 Ви провели 5 матчів. Наскільки це був інший рівень, у порівнянні з Першою або Другою лігою?
– Рівень був досить непоганий. Все доводилося робити на крок-два швидше: потрібно було трохи швидше думати, швидше приймати рішення. Чемпіонат був цікавий. Думаю, команди того чемпіонату й зараз би не загубилися в українській еліті.
– За “Десну” Ви грали у різні періоди. Який з них був найбільш складним?
– Це період 97-99 років. Тоді ми повернулися в Першу лігу, у нас була дуже хороша команда, але не було фінансування: півтора року грали фактично без грошей. Трималися тоді ми лише за рахунок нашого власного “Я”, самолюбства, яке не дає спортсмену падати нижче свого рівня.
– Останній раз у заявці “Десни” Ви були у сезоні 2007/08. Коли остаточно повісили рукавички на цвях?
– Напевно тоді і повісив. Вік я свій вже точно не пам’ятаю… На аматорському рівні не грав, відразу перейшов на тренерську роботу. Радий, що за футбольну кар’єру вдалося попрацювати з колегами по воротарському цеху: “деснянцями” Сергієм Уменом та В’ячеславом Кисельовим, Юрієм Сивухою (з ним наші шляхи перетиналися у “Зірці-НІБАС”), колишнім воротарем збірної СРСР Олександром Ткаченком, легендою “Десни” Андрієм Андрійовичем Процко та іншими…
Крок назад і два – вперед
– Напевно, не всі вболівальники розуміють чим займається у команді тренер воротарів. У чому Ваше головне завдання?
– Головне завдання – щоб воротарі ловили м’яч (сміється, – прим.). У першу чергу психологічно підготувати. Ну і фізично…
– Яким повинен бути ідеальний воротар?
– У сучасному варіанті це той же польовий гравець зі швидким мисленням, реакцією, але у якого до того ж руки вміють ловити м’ячі. Він повинен вміти грати як ногами, так і руками, і думати на крок швидше, ніж польовий гравець. Це буде ідеальний воротар.
– Зараз основним воротарям “Десни” – Пасту та Литовці по 30 років. Вони ще будуть прогресувати?
– Думаю, так. У 30 років воротар не зупиняється. Достатньо подивитися на Олександра Шовковського, який після 30 років набрав таку форму, яку тримав до сорока…
– У молодіжних командах “Десни” грають чотири воротарі: Владислав Коломієць, Олексій Тимошенко, Олександр Рощинський та Максим Татаренко. Напевно Ви всіх їх бачили у грі. Можете сказати хто з них найбільш талановитий та хто ближче до основного складу?
– Задатки є у кожного з них, але давайте зараз ми не будемо когось виділяти. Поки вони – чотири воротарі, які вдосконалюються, ростуть. Кожен з них гідний поваги, однак протягом 2-3 місяців все може змінитися і будь-хто з них може дебютувати в основі. Вони всі прагнуть, всі працюють. А життя покаже…
– Після матчу з “Зорею” “Десна” випала з першої шістки. Що потрібно для того, аби наша команда виконала завдання на перший етап чемпіонату: за підсумками двох кіл фінішувала у першій шістці, яка продовжить боротьбу за медалі?
– Ми не випали, а просто на крок відступили. Відступаючи на крок назад ми готові зробити два кроки вперед. Потрібно докладати ті ж самі зусилля. Може бути, трохи додати, і тоді ми будемо у шістці. Бажання є, футболісти є. А далі – як Бог дасть.
– “Зоря” фактично – Ваша перша команда. Чи принципові для Вас зараз матчі проти луганчан?
– Вже ні. Це звичайний суперник, до якого ставишся з повагою, напевно, як до рідних. Там у мене є друзі, але принциповості цей матч вже не несе.
– У 2014 році Голубівка була захоплена так званим “ЛНР”. Щоб Ви побажали українцям, які зараз живуть під окупацією?
– Хотілося б побажати людям, які там живуть, у першу чергу, мирного неба. Хочеться щоб всі змогли повернутися у свої оселі, у тому числі ті, які зараз знаходяться на окупованій території. Хочеться, щоб це була вільна країна – Україна, в якій люди могли б жити, радіти і дивитися футбол. Найголовніше – це мир.
– Зараз у Чернігівській області воєнний стан. Щоб Ви сказали нашим військовим?
– Військовим потрібно бажати у першу чергу терпіння. Найважче – сидіти та чекати. І, звичайно, перемоги. Щоб всі повернулися додому живими.
– Ви багато років живете у Чернігові. Що подобається у місті, де, може бути, любите відпочивати?
– Гуляти люблю скрізь: на річці, у центрі… Місто взагалі мені подобається. Це одне з кращих міст України, якщо не найкраще. Київ, Львів та Чернігів – вони зі своїми самобутніми ансамблями… найбільш красиві.
– Щоб Ви побажали вболівальникам? Можливо, що чекає тренерський штаб від уболівальників “Десни”?
– Великих сподівань немає. Як ви ходите, так і ходіть. Ми завжди раді глядачам. Чернігів – невеличке містечко, де всі один одного знають. Люди, які приходять на трибуни, для нас як невелика родина, яких ми за стільки років встигли впізнати, і весь час чекаємо. Нам приємно, коли вболівальники проводжають команду оплесками. Постараємося приносити їм якомога більше радості.
