Юрій Мелашенко: «Воротар завжди повинен бути лідером в команді

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами “Десни”. На цей раз вашій увазі пропонується розмова з тренером чернігівської СДЮШОР “Юність”, а, в недавньому минулому, воротарем нашого клубу Юрієм Мелашенко. Про роки в “Десні”, гру у Вищій лізі України, “бронзу” чемпіонату Узбекистану і сина-воротаря.

Все почалося з переїзду

– Як та чому прийшли у футбол та встали у воріт?

– Раніше звичайним людям давали квартири і мої батьки її отримали: ми переїхали в район вулиці Рокосовського, поміняв школу і попався вчитель фізкультури Іван Григорович Данилов, відома у Чернігові і області людина. Почав виступати в “Шкіряному м’ячі”. Так вийшло, що в 1981 році ми потрапили до фінальної частини і почали займатися в школі “Десни”. А після того як ми з’їздили на турнір, я прийшов займатися в школу.

Мені було 11 років. Зараз це начебто і пізно, але тоді набір був у 10-11 років. Моїм першим тренером був Юрій Миколайович Грузнов, колишній воротар київського “Динамо” Київ, “Десни”, який в подальшому був головним тренером “Десни”, та тренував клуби Першої і Вищої ліги України та команди Білорусі. Я дуже вдячний Юрію Миколайовичу, за те, що він навчив мене воротарської майстерності. Чому воротарем? Не знаю, коли грали у дворі, ми спробували, у мене почало виходити. Я був високорослий, відносно. Бігати я сильно не любив (сміється, – прим.) тому ставили у ворота.

– За “Десну” Ви дебютували у 1987 році. У своєму інтерв’ю Андрій Процько, який в той час був головним тренером “Десни”, назвав той сезон одним з найскладніших для команди. А чим він запам’ятався Вам?

– Я був молодий, для мене все було в новинку. З футболістами, на яких я раніше дивився з трибун, тепер я несподівано опинився в одному автобусі, в одному готелі, за одним столом. Це було цікаво. Тим більше я ще вчився в школі, коли почав грати за “Десну”. Викликався в юнацьку збірну УРСР. Михайло Іванович Фоменко, коли був тренером “Десни”, мені казав: “Юра, нікуди не їдь, ні в які інтернати. Тренуйся з нами”. Тобто я команду знав з 1986 року, мене залучали. Тоді була чехарда з воротарями: Юра Овчаров служив в армії, були воротарі з Житомира та Миколаєва, але вони були літні…

– Пам’ятаєте свій дебют за “Десну”?

– Точно вже ні. Грали ми чи то з Миколаєвим, то чи з Херсоном. Я вийшов у другому таймі, і не пропустив. Було так багато щастя від того, що зберіг ворота, хотілося стрибати.

– За перші 4 сезони в “Десні” Ви в сумі зіграли 9 ігор. Наскільки складно було бути запасним?

– Не складно. Я розумію, що до того рівня я, напевно, в той час ще не доріс. Я вчився у Дмитра Тяпушкіна, який був основним воротарем. Ці чотири роки я вчився. Тим більше був момент, коли мене відрахували з “Десни”. Прийшов новий тренер, я йому чимось не сподобався і близько року я не грав за “Десну”: виступав за “Буревісник” в чемпіонаті області. Як тільки тренер, Михайло Михайлович Дунець, втік (як розповідали) вночі, мене відразу повернули в “Десну”.

Був такий Валерій Іванович Польовий, хотілося б згадати, директор нашої школи. Він взяв мене в команду “Луч” при радіозаводі. Мені тоді, напевно, ще 15 років не було. У моїй кар’єрі була команда політехнічного інституту, тренером був Корж, дуже цікава людина. Так що обласний футбол я теж пройшов.

– Основним воротарем “Десни” Ви стали в 1991 році, в останньому чемпіонаті СРСР. Як вийшло, що Вам довірили пост №1?

– Я вже подорослішав, одружився у той час. Вийшло, що моїм конкурентом був Юрій Овчаров. Згодом я зрозумів, що тоді не знали кого ставити: його або мене. Він був трохи старший і досвідченіший. Але зіграв випадок. На останньому зборі він отримав травму, вибув на тиждень. Ми встигли зіграти 2 гри, які для мене склалися вдало і тому вирішили мене ставити. В принципі, я непогано відіграв, але на повний сезон мене не вистачило. Я відчув психологічну втому і останні ігри Юра догравав. А з 1992 року у нас знову пішла конкуренція.

У Вищій лізі

– Під якими номерами Ви грали?

– В основному я завжди грав під першим номером. Серед юнаків якось виступав під 21 номером: у нас було дві футболки з 1 номером і мені двійку домалювали. А вже коли грав за ветеранів, доводилося і під 47 грати.

– А взагалі для воротаря важливо бути номером 1?

– Я не знаю: номером 1 або номером 2, але воротар завжди повинен бути лідером в команді. І по грі, і мати авторитет у колективі.

– У 1994 році Ви перейшли в “Кривбас” і зіграли у Вищій лізі. Розкажіть про цей трансфер.

– У 1992 році я зіграв добре. Навіть встановив якийсь рекорд у Першій лізі за кількістю сухих матчів поспіль. Я навіть не знаю побили його зараз чи ні. Мені почали надходити пропозиції. Але я був патріотом Чернігова і нікуди не хотів їхати. Мені обіцяли дати і квартиру, і гроші у Чернігові. Я, начебто, погодився, залишився. У мене була хвороба, я випав з футболу на рік. Навіть в команді не було, мене перевели на ставку оператора. Важкий був період. Але потім здоров’я налагодилося, і я повернувся в футбол. Пропозиції були від московського “Торпедо”, навіть в “Динамо” (Київ) запрошували, але здоров’я не дозволило.

Хотілося грати, я відчував сили. Вийшло так, що поїхав до Кривого Рогу. Але, за великим рахунком, там не дуже склалося. Воротар повинен бути лідером, а я стушувався, замешкався, зіграв всього 2 гри, а потім вийшов конфлікт з президентом і я на 3 місяці повернувся в “Десну”.

– Після цього Ви кілька років грали за “Буковину” з Чернівців. Як Вам місто, мешканці і футбол?

– Гарне місто. Там пройшло 4 роки. Можна сказати, найкращі мої роки як воротаря. Мене туди запросив Юхим Григорович Школьников. Завдання було – вийти у Вищу лігу. Ми непогано виступали, обіграли головного конкурента, але так склалося, що регламент змінили, й до Вищої ліги потрапляла одна команда і нам не вистачило зовсім трішечки.

Місто гарне. Я зараз треную дітей, через 20 років їздив до Чернівців, там стало ще краще. Було приємно зустрітися з хлопцями. Я там був і капітаном, і користувався авторитетом. Тільки хороші спогади. Все склалося у Чернівцях.

З Івано-Франківська до Узбекистану

– Розкажіть про повернення до “Десни” у 1999 році і про те, якою була команда того періоду.

– У 1999 я не дуже планував повертатися у “Десну”. У мене закінчився контракт, я їздив у різні команди, але не зрослося. “Десна” тоді грала у Другій лізі. Щоб підтримувати форму я тренувався з “Десною”. Команда омолодилася, ставка була на молодих хлопців. Я тренувався, передавав свій досвід. А потім, взимку 2000 року, я їздив до Росії, Казахстану. Мені було 30 років, я вирішив поїхати на легіонерські хліба, заробити грошей. Але тоді не склалося. Прийшла пропозиція від “Десни”. Я і ще пару досвідчених футболістів повинні були згуртувати молодий колектив. І, в принципі, вийшло непогано. Ходило багато глядачів, грали місцеві хлопці, приходили дяді-тьоті, знайомі…

– Ви грали за недавнього кубкового суперника “Десни” – “Прикарпаття”. Слідкуєте зараз за клубом? Чому у попередньому раунді Кубка вони переграли “Карпати”?

– “Карпати” переграли тому, що це дербі. Коли я був у “Прикарпатті”, ми грали з “Карпатами” товариську гру. І у календарному матчі не було стільки всяких речей: зіткнень, бажання виграти… Я думаю, “Карпати” “Прикарпаття” переграло через небажання і незібраність львів’ян . Думаю, сьогодні вони б у “Карпат” не виграли.

У мене у “Прикарпатті” не дуже склалося. Тоді команду під своє крило взяла російська компанія “Лукойл”, а на Заході України, скажімо м’яко, не дуже добре ставилися до них. Влада намагалася ставити палки у колеса.

– Розкажіть про те, як в 2003 році опинилися в узбецькому “Навбахорі” і завоювали “бронзу” чемпіонату Узбекистану?

– Я збирався йти з Івано-Франківська. Прийшли селекціонери і запитали: “Чи не хочеш пограти в Узбекистані?” Мені вже 33 роки. Можливо, хотілося екзотики. І нас, трьох українців, відправили до Узбекистану. Важкий легіонерський хліб. Якщо чесно, рахували дні, коли можна буде приїхати додому. Інша культура, все інше. Зате подивився як гранати ростуть на деревах, як народ живе. А команда була хороша, сильний тренер Віктор Джалілов. Дуже грамотні тренування. Я розумів, що закінчую кар’єру і дуже багато взяв з Узбекистану як тренер.

– Узбекистан вважається не дуже вільною країною. Як до Вас ставилися у команді і, взагалі, чи не відчувалася небезпека?

– Узбеки – дуже організований народ. Строй у них напівфеодальний. Здивувало дві речі: на стадіоні були тільки чоловіки і діти. А на вулицях не було собак. Народ живе бідно, а там багато корейців. Я думаю, можливо, собаки йдуть на шашлики місцеві… Умови були нормальні. Жили на базі, поле гарне. Футболісти технічні. Але ми, українці, звичайно, від них відрізняємося. У нас силовий футбол, у них – більше ставка техніку.

“В шоці від того, що “Десну” не пустили до Прем’єр-Ліги”

– Чим займалися після закінчення ігрової кар’єри?

– Вийшло, що я повернувся з Узбекистану. Відчував себе добре, але не знайшов собі команди. Надійшла пропозиція від “Зірки” з Корюківки. Я поїхав, пограв. Став граючим тренером, потім тренером. Команда прогресувала, ми стали чемпіонами області. Згодом, у 2007 році, мені надійшла пропозиція від спортивної школи, я став працювати у “Юності”, поєднувати. Залишаюся у футболі.

– Якось доводилося бачити, що хлопці у Вас на тренуваннях грають у гандбол. Розкажіть про свою систему.

– Методики бувають різні. Я сам любив і баскетбол, і волейбол, і гандбол, в усе грав. Вважаю, що і діти, і дорослі повинні грати. Гандбол для футболістів – дуже гарна супутня вправа.

– Розкажіть про Вашого сина, Сергія. Це Ви підштовхнули його до кар’єри саме воротаря?

– Ні. Не я. І я пишаюся тим, що я нікого не просив. Він сам і в школу спортивну ходив, коли я ще грав у футбол. Його водила бабуся або мама. Він вставав о 6 ранку і йшов на тренування, йому подобалося. Я не дуже розраховував на те, що він стане футболістом. Таке життя у нас… Але він, за рахунок своєї роботи, за рахунок бажання… Останнім часом, коли він грав за обласні команди, мені навіть цікаво було сходити – подивитися. Я викроював час.

Я думаю, що з його даними він повинен грати в футбол.

– Він зараз фактично третій воротар “Десни”. У Вас теж був досвід, коли Ви не були основним воротарем. Щось підказуєте, радите?

– Звичайно, він радиться. Я говорю залишатися у команді. Хороший тренувальний процес, хороший тренер по воротарях Юрій Овчаров. Син не такий як я був – ледар. Сергій роботяга, тому, я вважаю, що має все вийти. Син підходив, просив щоб його віддали в оренду, щоб отримати ігрову практику, але, видно, потрібен “Десні”. Я думаю, у ньому бачать перспективу. 21 рік – це для воротаря ще не вік. Можна грати до 40 років.

– Чого Ви чекаєте від “Десни” в цьому сезоні?

– Я, звичайно, в шоці від того, що не пустили до Прем’єр-Ліги. Наскільки я розумію, це більш якісь політичні моменти, ніж фінансові. Хотілося б щоб хоч не з 1 місця, а з другого, але вийшли до Прем’єр-Ліги. Хочеться подивитися футбол. Плюс інфраструктура буде інша: дубль, U-19 – це велика підмога, бо в першу команду важко буде потрапити, але в ці команди юнацькі, молодіжні, я думаю, простіше буде пробитися місцевим хлопцям. Я працюю в школі “Юність” і хотілося б, щоб наші вихованці теж потрапляли в “Десну”, щоб була спадкоємність.

Фото з особистого архіву Юрія Мелашенка