Віктор Муха: більш п’яти десятиліть я майже не пропускав домашніх матчів «Десни»
В інтерв’ю з нагоди свого 70-річчя відомий чернігівський журналіст, котрий, зокрема, багато років займається історією «Десни»:
– згадує, як починав свій шлях у професію
– спростовує деякі міфи про команду
– розповідає про підсумкову книгу, написання якої завершує
ІЗ ГРУДНЯ 1966-ГО
– Коли прийшли у журналістику та чим вона вас привабила?
– Точно можу назвати день, коли я прийшов у професійну журналістику: 16 грудня 1966 року. Того року закінчив 11 класів чернігівської школи № 1 та вступав на філологічний факультет Київського державного університету імені Шевченка. На першому іспиті я писав твір на вільну тему про тогочасних молодих поетів. Але мені поставили четвірку… Чому – не знаю до сьогодні. Адже тоді у творчості молодих я «купався». Напевно, позначилося те, що одержав золоту медаль за школу і для зарахування достатньо було скласти на відмінно цей іспит. А довелося складати ще три. Загальний підсумок: 19 балів з 20 + «золота» медаль. Однак у списках зарахованих себе не знайшов. Натомість мені запропонували навчатися заочно. А наприкінці вересні прийшов лист: «Можете перевестися на стаціонар». Та у мене вже був варіант: засновувалася обласна молодіжна газета «Комсомольський гарт».
– А чому працювали саме з 16 грудня?
– Газета вперше побачила світ 1 січня 1967 року. А за місяць, 1 грудня, почали комплектувати штат. Узяли мене на півставки літературного працівника, що становила 40 карбованців. Мене вчила українській мові та літературі Валентина Дмитрівна Фальчевська. Й коли визначали претендентів на роботу у «Гарт», вона, заслужена вчителька України, посприяла тому, щоб я кілька місяців позаштатно попрацював у багатотиражці «Хімволокна». А запросили у газету, коли побачили, що я можу.
Назву ще одну дату. В двадцятих числах лютого у «Гарті» вийшов репортаж «Десна чекає весну і …тренера». Тобто таким був мій перший досвід у футбольній журналістиці. На перших порах ми писали про «Десну» утрьох: редактор Борис Микитович Наріжний, кореспондент Борис Максимович Іващенко та я. Так було до того, як мене призначили, у1969 році, завідувачем відділу військово-патріотичного виховання та спорту. Це був єдиний період, коли футбол входив, безпосередньо, до моїх службових обов’язків. Я писав про футбол протягом усієї кар’єри, але, в основному, не у робочий час, оскільки у мене були інші обов’язки. У «Гарті» я пройшов шлях від кореспондента до заступника головного редактора. І такий же, починаючи з 1984-го – у «Деснянській правді». А ще півтора року виконував обов’язки головного.
І ПРОГРАМКИ, І ГАЗЕТА, І КНИГИ
– Тривалий час ви готували програмки до матчів «Десни», проводили післяматчеві прес-конференції, тобто, у сучасному значенні, виконували обов’язки прес-аташе клубу…
– Так, я попрацював безпосередньо на ФК «Десна». Зокрема, сім років напередодні домашніх матчів команди виходила клубна газета «Гол», яка Асоціацією спортивних журналістів України визнавалася кращим спортивним проектом року…
– Що було найскладнішим під час роботи у клубі?
– Я був автором проекту «Гол». А випускав газету після основної роботи. О 5-6 годині вечора закінчується робочий день, півгодини відпочив й потім разом із комп’ютерницею сідаєш й робиш «Гол». Коли був створено нинішній СФК «Десна», допомагав тим, що інформаційно наповнював сайт, готував програмки, проводив післяматчеві прес-конференції. На той час побачили світ шість із семи моїх футбольних книжок. Багато років я був регіональним кореспондентом тижневика «Український футбол», співпрацював з газетами «Команда» та «Спорт-експрес в Україні». Але зацікавлено ставився і до клубних справ.
ЧИ ГРАВ БІБА ЗА «ДЕСНУ»
– У 1970-му році за «Десну» грав Андрій Біба – на той час вже легенда радянського футболу. Яким він був у побуті та як поводився у команді?
– А Біба, уявіть собі, не грав за «Десну» в жодному календарному матчі. Було як. Він був визнаний кращим футболістом СРСР. Потім він перейшов у дніпропетровський «Дніпро», де починав Лобановський. Там 1969 році була якась мутна історія, й Біба повернувся до Києва. А Олег Базилевич, на той час уже наставник чернігівської команди, домовився з ним про перехід у «Десну». І в січні в обласній філармонії відбулася зустріч з командою, на якій був присутній Андрій Андрійович, якого тепло зустріли вболівальники. Потім були навчально-тренувальні збори у Криму, і Біба провів за «Десну» два спаринги, а після цього перейшов у селекціонери до київського «Динамо». Я з цього приводу з Андрієм Андрійовичем розмовляв, і він прямо сказав, що у «Динамо» йому запропонували кращі умови. Але, думається, похвально те, що від «Десни» він не відхрещується.
Якщо ж говорити про тих, кого явила великому футболу наша команда, то у першу чергу варто назвати фантастичного «літаючого» воротаря Віктора Баннікова, який «відродився» у нашій команді після того, як його «поховали» у Житомирі, та безпосередніх вихованців чернігівського футболу –легендарного захисника київського «Динамо» і збірної СРСР 1980-х років Олега Кузнєцова і кращого футболіста України нинішнього десятиліття Андрія Ярмоленка.
А Євген Горянський, Олег Базилевич, Михайло Фоменко! Назвіть обласний центр, де починали б своє сходження стільки футбольних фахівців, які потім були очільниками національної збірної.
З іншого боку, вважаю, що великої поваги заслуговують і ті, хто поклав свої кар’єри на «Десну» й багато зробив для неї. А це і Андрій Процко – честь та гідність «Десни», і кумир шістдесятих Валерій Кравчинський, і рекордсмени – славні бомбардири Геннадій Горшков та Олександр Кожем’яченко, а також Сергій Сапронов, котрий зіграв за нашу команду найбільше матчів.
Ну, і, безперечно, особливе місце займає футбольний герой рідного Чернігова, а також Вінниці і Чернівців Юхим Школьніков – талановитий тренер з унікальною «колекцією» здобутих перемог. Чернігівським фанатам, які відстоюють вшанування пам’яті про Юхима Григоровича в назві однієї з вулиць, що пов’язані з його життям, обіцяли «вирішити це питання потім». А «потім», як мені здається, уже настає – 31 січня 2019 року Ю.Г.Школьнікову виповнилося б 80.
КОЛИ З’ЯВИЛАСЯ МРІЯ
– Чи була колись у радянський або ранній український період думка, що «Десна» буде грати у вищій лізі радянського чи українського футболу?
– У Радянському Союзі однозначно ні. Існувала прірва між Другою всесоюзною і Вищою лігами. Тож сентенції на зразок, що «здійснилася мрія багатьох поколінь чернігівців», які з’являлися у ЗМІ, коли «Десна» вийшла у Прем’єр-Лігу, то, як тепер стало модним говорити, є фейки. Не було такої мрії. І у новітній час – також. Так, «Десна» – одна з тринадцяти команд, що брали участь у всіх чемпіонатах України. Але Чернігів залишався одним із чотирьох обласних центрів, який ніколи не був представлений у вищій лізі. А хіба будеш думати про «вишку», коли команда весь час «плаває» між Першим і Другим дивізіоном?..
Коли ж після восьмого місця у сезоні 2015/16 президент футбольного клубу Олексій Чеботарьов поставив завдання протягом двох сезонів вийти у Прем’єр-Лігу – це було несподівано. Мрії, як такої, не було, бо до останнього часу не було передумов. Втім, передумови самі собою не виникають. Їх треба створювати. Що і було зроблено. Й ідея, як то кажуть, оволоділа масами.
«ФУТБОЛУ СТАЛО БІЛЬШЕ»
– Слідкуєте зараз за командою?
– Аякже, слідкую. А протягом більш як п’яти десятиліть я майже не пропускав домашніх матчів «Десни». І так тривало до сезону 2016/17. Та спекотного липневого дня, так би мовити, на рівному місці зазнав травми спини. І сталося те, що сталося. В одній із чернігівських лікарень було поставлено діагноз, який потім став для мене мало не бомбою сповільненої дії. Через кілька місяців, коли здавалося, що ось-ось почну вільно пересуватися, знову став лежачим хворим. Тож близько дев’яти місяців фактично був прикутий до ліжка. Але минулої зими мене «підремонтували», за що я щиро вдячний лікуючому лікарю С.В.Сєргєєву, завідувачу відділенням О, О. Марцинкевичу та головному лікарю обласної лікарні А.М.Жиденку. Тепер, хоча і на ходунках, все-таки пересуваюся по квартирі. Вільно працюю за комп’ютером. І вже закінчую роботу над текстом, який сприймаю як свою підсумкову книгу про «Десну». Що ж, бувають обставини, коли починаєш цінувати те, що раніше здавалося само собою зрозумілим …
У силу ж обставин, які склалися футбол і, зокрема, «Десна», ще ніколи не займали у моєму повсякденні стільки місця, скільки тепер. Улюблена гра дарує яскраві емоції, наснажує. І мені завжди є чим обмінятися, зокрема, з Віталієм Віталійовичем Добрянським, з яким товаришую. А ліпшого уболівальника «Десни» я і не знаю!
Звісно, футбол найкраще сприймається наживо. Але оскільки усі календарні матчі «Десни» тепер показуються по TVі в Інтернеті і, до того ж новини команди оперативно висвітлюються як на клубному сайті, так і у різних ЗМІ, а ще ж не бракує злободенних інтерв’ю, тож уявлення про нинішню «Десну», думаю, маю чітке.
ВАБИТЬ ЄВРОАРЕНА
– А чи потрапить «Десна» у Єврокубки у цьому сезоні?
– Цього, звісно, сьогодні не знає ніхто. Втім, Рябоконь заявив: «Президент поставив завдання – п’яте місце. А для нас його слово – закон». Разом із тим думка про те, що склад команди укомплектований достатньо, аби завдання було виконано, звучало в інтерв’ю ряду гравців, котрі на власному досвіді добре усвідомили, що таке – сучасна Українська Прем’єр-Ліга». Але, думається, для команди-дебютанта це все-таки програма-максимум. Так, у минулому чемпіонаті п’ятим був «Маріуполь». Однак приазовці мають великий досвід виступів в еліті і абсолютними новачками не були, а після річного «переекзаменування» у першому дивізіоні повернулися на круги своя. Не можна не враховувати і того, що нині на п’яте місце претендують в реальності дві третини команд УПЛ. Вони теж хочуть грати в Єврокубках. І боротьба, яка розгорілася зі старту, не вщухатиме. Перше коло, яке щойно завершилося, «Десна» не провалила. До того ж, показала і майстерність, і тактичну гнучкість, і волю до перемоги у заключному поєдинку у місті Лева, де арбітр відверто судив в одні – наші ворота. Відтак залишається побажати деснянцям незгасного оптимізму, стабільності і, звісно, щоб їм не зраджувала удачі та не підносила «сюрпризів» футбольна Феміда.
...І БІЛЬШЕ ЧОТИРЬОХСОТ ПЕРСОНАЛІЙ
– Ви згадали про роботу над своєю, як ви висловилися, підсумковою книгою. Якою вона буде?
– Моя книга «Піввіку «Десни» побачила світ наприкінці 2010-го. А влітку того року буквально на голому місці у пожежному порядку створювався СФК «Десна». Книжка закінчувалася словами: «Відкривалася нова сторінка історії нашої багатостраждальної «Десни». І пройдений за дев’ять літ тернистий шлях, який увінчався виходом в Українську Прем’єр-Лігу, відображено у новому виданні.
Коли бажання підготувати таку книгу заполонило мене, аналогічна пропозиція надійшла з футбольного клубу. І, як-то кажуть, зрослося. При цьому книга відкривається ретроспективним поглядом на зародження і становлення чернігівського футболу. З істотними доповненнями і уточненнями подано перше деснянське півстоліття. Книга густо «заселена» футбольними людьми – вміщуються інтерв’ю, ігрові характеристики. Публікується загальний список усіх гравців, які виходили у футболках «Десни» в регулярних чемпіонатах, а таких персоналій уже більше чотирьохсот.
ПРО ДРУЖБУ ЗІ СПОРТСМЕНАМИ ТА СПОРТ У ЗМІ
– Чи дружили Ви з футболістами та чи може, взагалі, журналіст дружити зі спортсменом, про якого він пише?
– Як сказати…Відразу згадується Лев Іванович Філатов, редактор тижневика «Футбол-Хоккей», який тримався думки, що треба бути зі спортсменом на відстані, бо якщо є дружба, то ти цією дружбою зв’язаний і не завжди можеш писати об’єктивно. Але особисто у мене склалися гарні стосунки з моїми ровесниками Юрієм Грузновим, Андрієм Процком, Школьніков був старшим за мене на 9 років, але ми зійшлися в останній його період роботи в Чернігові. І ці стосунки не заважали, а навпаки, допомагали. Завдяки таким контактам дізнавався багато що такого, чого не побачиш з трибуни і що дає змогу відображати футбольне життя ближче до того, яким воно є насправді.
– Навряд чи можна сказати, що у Чернігові все гарно зі спортивною журналістикою. Багато видань або (в кращому випадку) зосереджуються на якомусь одному виді спорту, або просто передруковують офіційні новини. Чому, на Ваш погляд, так склалося, й чи було у радянський період у Чернігові краще саме зі спортивною журналістикою?
– У радянські часи були дві обласні газети – «Деснянська правда» та «Комсомольський гарт». Писали про футбол і районна газета, багатотиражки. Згадаймо і обласне радіо. Разом із тим Чернігівщина належала до областей, які не мали свого телебачення, та й міської газети теж не було. Сьогодні ж, як відомо, не бракує і телеканалів, і різноманітних інтернет-ресурсів. Разом із тим багато важить, як ставиться до футболу той чи інший власник ЗМІ. При цьому не можна не помітити, що з виходом «Десни» у Прем’єр–Лігу висвітлення виступів «Десни» у місцевому інформаційному просторі значно активізувалося.
Скажу і про те, що в радянські часи, якщо брати суто професіоналізм, спортивна журналістика була на загал якіснішою. І все ж, як на мій погляд, сьогоднішні запити на спортивну інформацію в основному задовольняються. Більше того, викликає занепокоєння передовсім стан самого спорту. Куди можна дійти, коли ставка тренера-викладача ДЮСШ тепер співмірна з платнею прибиральниці загальноосвітньої школи?
ГРА ДОЛІ
– Розкажіть про вашу родину.
– Моя дружина теж була журналісткою, Ми разом працювали і в «Гарті», і в «Деснянській правді», І вона терпіла, скажу так, мою майже символічну участь у домашніх клопотах. Елли Яківни немає уже дев’ять років. Ще раніше не стало доньки Наташі – дуже талановитої поетеси, яка недожила і до двадцяти семи.. Так буває…
Тепер ми удвох із сином. Сергій – майстер спорту України з шахів. Працює тренером. Ставав чемпіоном області і тричі – чемпіоном Чернігова, перемагав у всеукраїнських турнірах. Любить і футбол, розбирається у ньому. На дозвіллі залюбки ганяє з друзями м’яча…Ходить на «Десну».
– І насамкінець. Ви повністю не відповіли на перше запитання…
– Про те, чим мене привабила журналістика взагалі і футбольна зокрема, міг би говорити багато. Але обмежусь однією фразою: Бо це – моє. Будучи ще підлітком, відчув це інтуїтивно. І потім ішов життєвими дорогами у злагоді з собою.
