В’ячеслав Кисельов: «У матчі з «Арсеналом» «Десні» потрібна тільки перемога»
Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу. І напередодні відновлення чемпіонату України зустрілися з колишнім тренером та воротарем нашого клубу, людиною, яка на початку лютого відмітила свій 70-й день народження: В’ячеславом Кисельовим. І поговорили про його футбольний шлях, роботу у жіночому футболі та про те, чи можуть у сучасній грі бути маленькі воротарі…
Зі “Спартака” у “Динамо”
– Розкажіть про Ваше дитинство: де народилися та де почали займатися футболом?
– Народився я в Ульяновській області. Але ще маленьким батьки привезли мене у Шостку. Там і почав грати у футбол. Скільки себе пам’ятаю – стільки й грав у футбол, і постійно воротарем.
– У 1968 році Ви дебютували за команду майстрів – зіграли за “Спартак” (Суми). Пам’ятайте як Вам у перший раз довірили місце в основі?
– Я закінчував технікум у Шостці. Тому у “Спартак” мене взяли тільки восени. Ми з’їздили у Дніпродзержинськ (зараз – Кам’янське, – прим.) на першість України серед команд спорттовариства “Авангард”. Я став кращим воротарем турніру. Почали надходити запрошення, але я обрав варіант поближче – Суми. До того ж там був знайомий тренер, з Шостки. Першу гру, домашню (вже не пам’ятаю з ким) провів у регулярному чемпіонаті. А потім ми поїхали до Тернополя та Чернівців на матчі фінальної вісімки, за вихід у клас “А”.
Там же грала й чернігівська “Десна”, яка у підсумку підвищилася у класі, а ми – ні. У тому турнірі я провів два матчі. Було важкувато у тому плані, що не було досвіду гри з майстрами: я приїхав, умовно, “з села”… В основі з’явився, тому, що основний воротар “сплавив” пару ігор: зіграв невдало. Терпіння тренерів лопнуло і випустили мене. Причому я вийшов у середині тайму. І я вдало зіграв… У наступному році ми вже потрапили до класу “А” і я отримав звання кращого воротаря. Посипалися пропозиції, але я залишився у Сумах.
– Суми та Чернігів – географічні сусіди. Наскільки тоді, наприкінці 60-х, протистояння “Десни” та “Спартака” було принциповим?
– Так, матчі зазвичай були принциповими. Більшість з нас добре знали один одного: плинності кадрів раніше майже не було, ми часто зустрічалися на зборах у Криму…
– У 1972-73 роках Ви проходили службу у хмельницькому “Динамо”. Розкажіть, чи доводилося виконувати функції міліціонера та що запам’яталося за ці два роки?
– Ми числилися при колонії, нас возили у тюрму: показати, де будемо служити, якщо будемо себе погано вести… Але міліціонерами ми не служили. Я навіть не збирав й не розбирав автомат… Тоді “Динамо” (Хмельницький) було, де-факто, фарм-клубом київського “Динамо”, багато гравців переходили в стан киян…
– У 1974 році Ви опинилися у львівських “Карпатах”, які грали у Вищій лізі чемпіонату СРСР. Але не провели за команду жодного матчу. Як потрапили, і чи була можливість грати?
– З “Карпатами” пов’язана окрема історія. Два роки поспіль з Хмельницького мене брали в збірну УРСР. Ми грали з місцевими командами, приїжджали тренери з усієї України, переглядали гравців. Напевно, про мене ходили хороші відгуки. Приїхав тренер “Карпат”, покликав в клуб. Але я відповів: “Потрібно в армії дослужити”. А після закінчення сезону тренер львів’ян Валентин Бубукін повторно запросив в команду. Я приїхав. Проходять збори, і виявляється, що у “Карпати” перейшли дуже сильні воротарі: Лев Кудасов та Олександр Ракитський і своїх було два: брати Олексій та Олександр Швойницькі.
Я почекав поки закінчиться збори. Підійшов, запитав: “А навіщо ж мене запрошували, якщо у вас такі воротарі?..” Валентин Борисович Бубукін каже: “Славік, заспокойся. Поїдеш з нами на збори, подивимося”. Маленьким воротарям (таким як я) дуже важко. Чому я поїхав з “Карпат”? Я почув імена воротарів і не повірив в себе. Забоявся. Хоча зараз, коли прокручуєш кар’єру, думаєш, що потрібно було йти до кінця… Але тоді, у підсумку, я взяв і поїхав…
Руслан Суанов, з яким ми разом грали за “Динамо”, поїхав у московське “Торпедо” і вмовив мене поїхати з ним. Але його запрошували, а мене – ні. Але він запитав: “Можна і мене взяти з собою?”. У підсумку я приїхав, скажімо так, на перегляд. Там зібрали десь 15 воротарів… У результаті я і звідти поїхав. Так що з Вищої лігою у мене не склалося…
Життя у Чернігові
– У “Десну” Ви потрапили у 1977 році. Якраз тоді, коли команда, після 7-річної паузи, повернулася у число команд майстрів. Якою була та, фактично, нова команда?
– Тут залишалися місцеві досвідчені футболісти: Процько, Кошовий, Сопельняк, Костя Шульга, які і склали кістяк команди. Юхим Школьников, який тоді був головним тренером, умів підбирати команду.
Ми з “Десною” зустрілися на зборах, жили в одному готелі. З Андрієм Процько ми служили разом у Хмельницькому. І ось ми зустрілися, і Андрій каже: “Давай до нас”. Я відповідаю: “У мене одна проблема – квартира потрібна”. Ми прийшли до Школьникова, той каже: “У мене стоїть квартира, будь ласка”. Тому я розвернувся і приїхав до Чернігова. Отримав квартиру на Красному мосту, в якій живу й досі. Так я і опинився у Чернігові. Завдяки Процько. Школьников мені відразу став довіряти і я грав практично без замін, поки не стали докучати травми.
– Розкажіть про відвідуваність домашніх матчів: як у той час ходили на “Десну”?
– На початку сезону, перші 3 домашні матчі – аншлаг. Потім починалися городи, відпустки – відвідуваність знижувалася. Але якщо ми грали непогано, йшли у середині таблиці, то ходили. У Чернігові люблять футбол. Тут навіть була приказка: “Зустрічаємося на футболі та на танцях”.
– В якості гравця Ви провели у “Десні” 7 сезонів. Який з них був найбільш яскравим?
– Для мене – мій перший сезон, 1977 рік. Я тільки приїхав, потрібно було себе зарекомендувати. Тоді я багато нервував. Але нерви – це свого роду мотивація. Тому це один з кращих сезонів у моїй кар’єрі…
– Колишній воротар “Десни” Сергій Умен в інтерв’ю нашій прес-службі розповідав, що Ви – найбільш технічний воротар з усіх, яких він бачив, та відрізнялися бездоганною раціональністю рухів. У чому був ваш секрет?
– Я невисокого зросту (174 см). Свого часу правда такі воротарі були… Я грав за рахунок техніки та роботи ніг. Якщо високому воротареві потрібно було зробити крок, то я переміщався: приставними, схресними… За рахунок цієї роботи ніг я завжди знаходив вдале місце в воротах, те, куди полетить м’яч. Зрозуміло, що повинні бути й почуття, й окомір, й оцінка поведінки нападника… Факторів багато.
Потрібно розуміти, що якщо зараз воротар, якщо його команда виграє, може разів 5 вступити у гру, то тоді було таке: приїжджаєш, припустимо, у Сімферополь, і всю гру не розгинаєшся… Потім, коли я працював в “Юності”, я вчив дітей працювати у стінки: кидаєш-ловиш. Так виробляється почуття м’яча. Так, говорили, що я один з найбільш технічних… Такі воротарі, у них, як мені здається, швидше, ніж у двометрових, проходить іннервація: швидше від голови надходить сигнал до рук та ніг. Але мені потрібно було виконувати багато стрибкових вправ, а це навантаження на хребет, і потім у мене були травми: “полетіла” спина, я “заробив” грижу. Тому і довелося закінчити…
– Зараз за “Десну” U-21 грає воротар Олексій Тимошенко, чий зріст 173 сантиметри. Як думаєте, у сучасному футболі у нього, та взагалі воротарів його зросту, є майбутнє?
– Я не грав в сучасному футболі, тому мені складно казати. Гра змінилася. Сучасний воротар часто повинен грати як останній захисник, багато грати ногами й менше стало тієї, специфічної воротарської роботи, яка була у нас. Так що тут сказати… Я завжди підтримую маленьких воротарів. Але мені здається, що зараз потрібний не високий й не маленький, а середній, десь під 190 см. Щоб й координація була хороша, й стрибучість…
– Ви довгий час були тренером воротарів й у “Десні”, й у жіночій “Легенді”. Розкажіть про свій тренерський шлях.
– “Десна” була радіозаводською командою. І коли закінчив ігрову кар’єру, я пішов на радіозавод регулювальником. Грав за місцевий колектив фізкультури. Потім перейшов на камвольний – там більше платили. Ну а потім Михайло Ющенко, який тренував “Легенду”, зустрів мене і каже: “Повертайся у футбол”. Ну я і пішов. Щоправда з дівчатками важко працювати… Але я не шкодую. Довів до збірної України Вероніку Шульгу. А потім Процько запросив мене попрацювати на зборах з “Десною”. Ми поїхали у Закарпатті на збори. Тоді у “Легенду” прийшов Володимир Магеррамов і після мого повернення він поставив умову: або я залишаюся у “Десні”, або у “Легенді” – без суміщень.
Я поговорив зі Школьниковим і пішов у “Десну”. Працював до 2002 року. А потім… Мене давно запрошували в “Юність” і, після зміни тренера у “Десні”, я перейшов у спортшколу, де працював до 2009 року.
– Як відомо, у 2018 році “Легенда” припинила існування та знялася з чемпіонату України. Коли Ви про це дізналися, які були почуття?
– Для мене це було шоком. Я дізнався від журналіста Сергія Гайдука: зустрів його на вулиці, заговорили про футбол і він мені повідомляє: “Немає “Легенди” вже, все…”. Я відповідаю: “Як?!”. Прикро… Не через те, що я там працював, а через те, що Ющенко створював цю команду, доклав стільки праці, а тут…
– На цьому тижні на “Десну” чекає перший матч весняної частини чемпіонату: у Києві проти “Арсеналу”. Ваш прогноз: хто переможе?
– Якщо “Десна” хоче бути у шістці, то вона повинна перемагати. Потрібна тільки перемога. У цьому матчі команді буде потрібна підтримка вболівальників. Можливо, потрібно зібрати автобус на виїзд, як це було раніше…
– Як думаєте, у нинішньому сезоні “Десна” потрапить в Єврокубки?
– Головне – потрапити у шістку, а вже потім ставити наступне завдання.
Ювілей
– Нещодавно Ви відмітили свій ювілей. Якщо не секрет, як пройшло свято?
– Мене привітала обласна федерація футболу: Геннадій Прокопович, Анатолій Свистун, які вручили мені Відзнаку від Федерації футболу України. Ветерани “Десни” Юрій Грузнов, Андрій Процько подарували атрибутику нашого футбольного клубу.
– Чим зараз займаєтеся та які у Вас плани на майбутнє?
– Як пішов на пенсію, перші півроку було важко, сумував. А потім звик, розлінився… Зараз нічим не займаюся. Я звичайний пенсіонер. Живемо з дружиною і собакою. На пенсію дружини живемо, а моя йде на квартплату. Загалом, як всі… Я і не чекаю нічого доброго, але й не скаржуся.
– Щоб Ви побажали вболівальникам?
– Ніколи не впадати у відчай та не лаяти футболістів. Потрібно, щоб вболівальники вміли прощати. Вірили у своїх футболістів до кінця. Життя без помилок не буває. Футбол – це твір, у сюжеті якого повинна бути інтрига. За це футбол й люблять.