Сторінками історії. Валерій Кравчинський - капітан капітанів
Упродовж дев’яти років, коли чернігівська команда майстрів виступала у класі “Б”, на поле її виводили чотири капітани. Першим у їх числі був півоборонець Іван Камишев, котрий разом із групою інших гравців прийшов із коростишівського “Шахтаря”. Втім, його перебування у Чернігові виявилося швидкоплинним. Уже наприкінці першого кола капітанська пов’язка перейшла до нападника Євгена Масленнікова. І він виконував ці обов’язки до кінця чемпіонату – 1960. Потім майже чотири сезони, маючи величезний ігровий досвід, футболістів “Десни” вів за собою центральний оборонець Анатолій Матюхін.
А із серпня 1964-го, коли Матюхін повісив бутси на цвях, першим серед вихованців чернігівського футболу капітаном головної команди області став оборонець (грав і у півзахисті) Валерій Кравчинський. Він доблесно капітанствував (недарма ж удостоївся звання майстра спорту СРСР) більше п’яти чемпіонатів, включаючи і перший із двох сезонів виступів чернігівців у другій групі класу “А”. Потім настала черга відомого своїми виступами і за львівські “Карпати” В’ячеслава Першина.
У 1977-му, коли “Десна” була відроджена після шестирічного небуття, капітанські обов’язки належали Михайлу Чабайді, який перед цим мав їх, виступаючи за СК Чернігів. Затим довіра виявлялася В’ячеславу Кисельову, Володимиру Іващенку, Геннадію Горшкову. Тричі – у 1978-му, 1980-му і 1982-му роках – її удостоювався Віктор Данилевський. В капітанському списку наступних років – Іван Іванченко, Вячеслав Кисленко, Володимир Причиненко, Юрій Ковальов, Микола Литвин. А протягом двох останніх сезонів капітаном “Десни” радянських часів був Сергій Сапронов.
Безперечно, у кожного, кому довіряли капітанську пов’язку, були свої достоїнства. Але капітаном капітанів слід назвати Валерія Кравчинського. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю, яке Віктор Муха взяв у Валерія Кириловича у далекому 1996-ому.
«В Алма-Аті нам аплодували»
– Валерію Кириловичу! Чи був у твоїй футбольній біографії матч, який вважаєш самим-самим?
– Був. Свій найкращий поєдинок за час виступів у класі «Б» «Десна» провела 31 травня 1965-го. Втім, гадаю, не помилюся, якщо назву цю гру найбільш яскравою і за всю історію нашої команди. Шкода тільки, що чернігівські вболівальники її не побачили. А мали б…
– Мова, таким чином, про матч 1 / 8 розіграшу Кубка Радянської Союзу з алматинським «Кайратом»?
– Так. Здолавши на стадіоні імені Ю. Гагаріна ярославський «Шинник» і бакинський «Нафтовик», ми «вийшли» на алмаатинський «Кайрат». А у тодішньому регламенті було записано: до 1/2 фіналу, якщо зустрічаються команди класу «А» і «Б», матч проводиться на полі представника нижчої ліги. Але не так сталося, як гадалося. Адже виграй алмаатинці в Чернігові – на наступному етапі їм, швидше за все, слід було б приймати вдома московський «Спартак». А оскільки в Алма-Аті спартаківцям чомусь часто не щастило, керівництво федерації футболу СРСР, що проявляло до цієї команди слабкість, вирішило проігнорувати своє ж, раніше прийняте рішення. До речі, футбольні начальники несправедливо підійшли тоді і по відношенню до тернопільського «Авангарду», «заславши» його в Куйбишев.
– Пам’ятається, про вашу зустріч в Алма-Аті було організовано радіорепортаж.
– А в мене той матч і зараз стоїть перед очима. Повний стадіон народу. Та й склад «Кайрата» – ого! Квочкін, Мальцев, Степанов … І почався стартовий штурм господарів, які хвилин за двадцять нас «розірвали» .. Інший часовий пояс, величезне скупченняі публіки – це, звичайно, позначалося теж. І все-таки за рахунку 0:2 гру ми вирівняти і ще до перерви відквиталиодин м’яч. А в другому таймі грунтовно «сіли» на їх половину. І раптом … Хоча нападник «Кайрата» Абаєв «залазить» в офсайд метрів на сім-вісім; прапорець бокового арбітра … не піднято. Мовчить і свисток головного судді Олександра Меншикова. І ось вже м’яч у сітці наших воріт. Спересердя біжу до бокового. «Що ж ти, батько, робиш?». Образа, така, що на очах у мене з’являються сльози. Але гол зарахований, гра повинна продовжуватися. Скориставшись нашою розгубленістю, алмаатинці дуже швидко збільшили рахунок до 4:1. Але потім ми як перейшли на їхню половину поля, так до кінця їх не випускали. Що тільки творили Толя Рожанський, Валера Мозгунов, Міша Хаврін, Стасик Катков. Карусель справжня! Того вечора кожен з нас провів кращу або – принаймні одну з кращих – гру у своєму житті. «Скажи-но, там, в класі« Б », на якому місці ви знаходитеся?» – важко дихаючи, поцікавився під час однієї з ігрових пауз у мене капітан «Кайрата» Федотов. «На дванадцятому», – відповів я, і очі його округлилися. Ми забили другий гол, потім – третій … Тільки фінальний свисток і врятував алматинців.
Поле ми залишали під овації. А за той матч (виручені за квитки гроші тоді розподілялися таким чином: фінансові утримання, 60 відсотків суми, що залишилася – переможцю та 40 – переможеному) команда отримала стільки, що вистачило і неблизьку дорогу оплатити, і потім ще протягом двох місяців усі витрати покривати. ..
На луках біля Лісковиці
– А яким був твій шлях у великий футбол?
– Типовим. Виростав у Чернігові, на Лесковиці. І були у нас, хлопчаків, імпровізовані футбольні поля на луках. Проводилася ніким не узаконена, але цілком законна першість міста серед вуличних команд. А в 1953-му я прийшов на дитячий стадіон, що розташовувався тоді на місці майбутнього 16-го кварталу, записуватися в організований футбол. Місць же в секції було набагато менше, ніж бажаючих. Тому Олександр Михайлович Норов, тренер, ділив претендентів на дві команди, починалася гра, в ході якої і відбувався відбор.
У 1954-1956 роках я виступав за збірні команди школярів області. Потім, навчаючись у Київському політехнікумі зв’язку, – за столичні «Трудові резерви». Ігор Балаба, Льоня Ка банець, Ігор Чупенко-ось лише кілька імен футболістів, які вийшли з тієї команди. Ми, зокрема, дуже вдало зіграли в зимовій першості Києва, здолавши на шляху до фіналу і дубль київського «Динамо», і колектив класу «Б» – «Арсе нал », і команду футбольної школи молоді. У фінальному матчі, вже навесні, мірялися силами з командою «Більшовик». У нашій команді грали виключно 19-20-річні хлопці. Суперник був потужніший. І на «тяжкому» полі вони «затоптали» нас.
А влітку 1958-го я виступав за чернігівську АТК. Команда тоді підібралася така: дев’ять шоферів, кожному з яких під тридцять, і ми, два слюсарі-хлопчаки – Фіма Школлніков та я. Тренував нас Михайло Аркадійович Рожовський. Ми перемогли в першості області, грали на першість республіки. І в цій команді я набував не тільки ігровий, а і життєвий досвід.
Повинен сказати, що начальником в АТК, що утримувало футбольну команду, була прекрасної душі людина на ім’я Олександр Олександрович Маркін. До речі, саме він, тодішній голова обласної секції футболу, і рекомендував мене в команду майстрів. Взимку 1960-го я саме закінчував політехнікум, і весь наш випуск розподілявся в різні області України на обслуговування тільки-но введеної в експлуатацію кабельної трансляційної лінії. Однак попрацювати за фахом, отриманій у політехнікумі, мені так і не довелося. Попереду було десятиріччя, неподільно віддане футболу.
Як «сватали» Баннікова
– У 1962 році ти був заступником капітана, а з наступного сезону і аж до 1970-го – капітаном команди, до якої виступало чимало яскравих футболістів. Кого ж із них хочеш згадати в першу чергу?
– Як відомо, далі за всіх серед нас пішов Віктор Банніков. А привезли ми його до Чернігова влітку 60-го з турне по Західній Україні. Вітя тоді жив і грав в Коростишеві, з якого раніше в чернігівський «Авангард» вже були запрошені кілька футболістів. Однак на пропозицію приєднатися до них, він спочатку відповів ухильно: мовляв, подумаю. І на те були свої причини. Вітя, колишній легкоатлет і баскетболіст, займатися футболом почав вже досить пізно і, до того ж, не утримався в житомирській команді майстрів. Ще не маючи достатнього ігрового досвіду, стабільністю він не відзначався. Міг, як то кажуть, витягнути «мертвий» м’яч з «дев»ятки», а міг і пропустити його … між ніг. І такий голкіпер не сподобався голові Житомирського спорткомітету Мартинюку. Він велів Вітю відрахувати, не підозрюючи, звичайно, що через деякий час доля зведе їх знову, Банніков стане кращим воротарем країни, а Мартинюк очолить … федерацію футболу України. Але тоді, у 1960-му, до цього було ще далеко.
Коротше кажучи, повертаючись з невдалого турне по стадіонах Луцька, Станіслава і Чернівців, де не набрали жодного очка, ми знову заїхали в Коростишів. І Вітя відкинув-таки сумніви. А вперше у складі чернігівської команди він з’явився на полі 22 червня в матчі на виїзді з черкаським «Колгоспник». До перерви ми пропустили два «сухих» голи, і тренери вирішили замінити Володю Авдієнко. У тій зустрічі (її ми, до речі, все ж таки звели внічию), я грав центрального захисника і просто дивувався, в яких немислимих стрибках «приручав» м’яч наш новий воротар. Після тієї гри він відразу ж став основним голкіпером команди, а коли закінчився наступний сезон, за рекомендацією тодішнього старшого тренера «Десни» І. Д. Ліфшиця був прийнятий в київське «Динамо».
Віктор Муха
