Сергій Даценко: "Нехай суперники бояться "Десну", а не "Десна" суперників"

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу і напередодні важливого матчу проти ФК “Арсенал-Київ” зустрілися з колишнім нападником “Десни”, екс-півзахисником київського “Динамо”, а нині – захисником “Авангарду” (Корюківка) Сергієм Даценко. Поговорили про голи за “Десну”, гру у фіналі Кубка Росії, зустріч з Рамзаном Кадировим, тренерські плани і, звичайно, про те, хто фаворит у протистоянні “Десни” та “Арсеналу”…

Сто доларів від мера

– Як прийшли в футбол, і чи займалися якимись іншими видами спорту?

– Та ні, тільки футбол був. Я вихованець СДЮСШОР “Юність”. У 10-му класі я потрапив у “Десну”, яку тренував Процько. Допомагав йому Жилін. Це, скажімо так, перші мої професійні кроки.

– Зараз 17-річним хлопцям з Чернігова складно пробитися у головну команду. А Ви у зовсім юному віці потрапили у “Десну”. Як тоді відбирали у команду?

– Була цікава ситуація. Я народився 10 грудня, а тим хто народився після серпня дозволялося грати за молодший вік. Тобто я, 1977 року народження, міг грати за 1978. Однак я непогано виступав і тренувався з 1977 роком. Перед випуском ми поїхали до Шостки на чемпіонат України серед юнаків. Рання весна, поле підморожене, і я ламаю собі ключицю… Тоді я, напевно, був у 9-му класі школи. Відповідно, через перелом мене ніхто не бере, але у мене була можливість залишитися і тренуватися з 1978 роком.

Я зробив операцію, відремонтував плече і залишився на рік. Ми потрапили у фінал чемпіонату України, який проходив на стадіоні імені Гагаріна. Дуже добре там зіграли і я потрапив чи то на олівець, чи то мене хтось переглядав… Однак після випуску з 1978 роком, було заявлено, що мене візьмуть стажистом у ФК “Десна”. На той момент, здається, “Десна” виступала у Першій лізі.

– Четвертого квітня 1995 року Ви дебютували за “Десну” у матчі проти “Маріуполя”. Пам’ятаєте цю гру і перший вихід на поле у професійному футболі?

– Було багато цікавих ігор, я забивав багато голів, так як грав нападаючим. Але у пам’яті залишалися тільки найяскравіші. Мій батько ходив на всі мої матчі, він вболівав за мене і у нього були свої шанувальники, які навколо нього сідали на трибуні. Яскраво пам’ятаю одну гру – перед матчем виступав мер і сказав, що футболіста, що заб’є перший гол за “Десну”, буде премійовано на 100 $. Так вийшло, що команда спрацювала на мене і гол забив саме я. Ось це я пам’ятаю яскраво.

– А поділилися премією з командою?

– Обов’язково. Вова Дробот відразу прийшов, сказав: “Сергію, це були командні зусилля”. Я не був проти, так як вважаю, що так і повинно бути, тому що я був на вістрі і у мене більше шансів забити гол.

– Після “Десни” Ви потрапили у структуру київського “Динамо”. Як звідти надійшла пропозиція?

– Коли я потрапив у “Десну”, я не відразу почав грати. У 10-му класі я поїхав на збори, здається, у Мукачево. Взагалі, я повинен був у школі вчитися, але мені написали офіційного листа і я поїхав. Потім була перша гра і якимось чином я зарекомендував себе, пробився до основного складу. Приїжджали селекціонери. Спочатку це були люди зі збірної України U-18. Мабуть, я їм сподобався і мене викликали до юніорської збірної. Тоді ми поїхали на збори до Іспанії. Там був якийсь турнір.

У цієї збірної був Сергій Перхун, Геннадій Зубов, Андрій Воробей, Олег Венглінський, Валентин Слюсар… Збірна була – вогонь! Вся збірна проглядається, зігравши відбіркові ігри, здається, у Словаччині, я переїхав у дубль київського “Динамо”. Я чітко пам’ятаю, що 18 років святкував вже у київському “Динамо”.

– За основу “Динамо” при Йожефі Сабо Ви зіграли одну гру проти “Кременя” (Кременчук). Була можливість закріпитися у основі?

– Звичайно. У кар’єрі футболіста повинні скластися багато пазлів. Перше – бажання грати у футбол. Але крім цього є багато чинників: отримання травм у першу чергу. Вийшло так, що Йожеф Йожефович влив багато молодих футболістів до складу. Тоді прийшли Ващук, Дмитрулін, Шевченко, Шовковський, Костюк. На той момент вийшло, що потрібно було закривати питання лівого півзахисника. Я відіграв 70 хвилин матчу і від колосального психоемоційного навантаження у мене звело обидва литкових м’язи і мені довелося попросити заміну.

Потім я поїхав у Карпати на виїзний матч. Потрапив у заявку. А футболісти, які сидять на заміні, потім грають за дубль для ігрової практики. Я вийшов за дубль і у стику отримав надрив зв’язок гомілкостопу.

Вилетів на місяць, а потім формат першої команди вже не стояв. Ця травма, я вважаю, не дозволила мені проявити себе у повному обсязі, так, як я б хотів.

Грати за збірну – це щось особливе

– Потім Ви пішли у донецький “Металург” – за практикою?

– Так. У “Динамо” було дуже багато футболістів. Володимир Іванович Онищенко, тренер дубля “Динамо”, отримав пропозицію очолити “Металург” і на перегляд з “Динамо” поїхало три футболісти, у тому числі і я. Але у команді залишився я один. Володимир Іванович мені сильно допоміг. Під його керівництвом у “Динамо-2” я перестроївся з нападників у півзахисники, а вже у Донецьку він спробував мене крайнім правим захисником і знайшов мені ту позицію, яку я вважаю правильною для себе. Саме при роботі з Володимиром Івановичем я потрапив до молодіжної збірної України.

– Давайте поговоримо про збірну. Що відчуває людина, коли її викликають до збірної і які найяскравіші спогади залишила саме збірна?

– Збірна – це окрема історія для кожного футболіста. Це божевільний емоційний підйом, задоволення, коли ти отримуєш виклик у збірну. Це на дві сходинки вище, ніж ігри за клуб. Навіть якщо це Прем’єр-Ліга. Там зовсім інша підготовка. Для мене це був просто космос. Коли я їхав грати за збірну, ми одягали футболку збірної… ти виходиш на “Олімпійський”, там вболівальники, прапори: невимовні відчуття. Напевно, це можна порівняти з тим, коли чоловік стає батьком.

– Якщо вибирати найбільш пам’ятний матч за збірну, щоб обрали?

– Яскрава гра була з Францією (3 вересня 1999 року) за яку виступали Анрі та Трезеге. Ми зіграли 0-0. І матч з Росією, який ми виграли 1-0 (4 вересня 1998 року). Ці дві гри абсолютно різні, але вони такі емоційні. У Франції були футболісти дуже високого рівня. У тій грі мені сподобалося, що ми зуміли зіграти в дуже цікавий футбол і не дали Франції розбігтися. Але Франція показала не просто добротний футбол… У них порядок футболу, побудова гри, правильність переміщень були на вищому рівні.

З Росією було цікаво грати, тому що футбол був одного рівня. Це, напевно, було як “Шахтар” – “Динамо”. Я пам’ятаю класну комбінацію, яку ми на фланзі розіграли з Венглінським. Він віддав передачу і Серьога Дранов забив переможний гол – ця гра яскрава. До сих пір пам’ятаю той момент і гру.

Від Ростова до Грозного

– У 2003 році Ви, разом з “Ростовом”, дійшли до фіналу Кубка Росії. Розкажіть про той шлях і чому “Ростов” – не фаворит, потрапив у фінал?

– Ми стартували з 1/16 фіналу, на виїзді обіграли смоленський “Кристал” (3-2). Фінал пройшов у Москві на стадіоні “Локомотив”. Ми потрапили на “Спартак”. Гра була відносно рівна. Але ми пропустили, а вони забили, скажімо так, забрали з-під носу Кубок.

– Після “Ростова” Ви опинилися у “Тереку”. Чи не страшно було їхати у Грозний, у Чечню?

– Страшно. Але президенту “Ростова” Івану Саввіді здалося, що він повинен заробити на мені гроші. І він прийняв рішення, на шкоду команді, продати мене, тому що на той момент “Терек” був зацікавлений у моїй покупці. І ніякі аргументи, навіть моє небажання йти, не змогли зупинити Саввіді. Мені сказали, що якщо я не піду, то залишуся в дублі. До цього додалася тренерська чехарда. Балахнина, якому я довіряв, прибрали, поставили Геннадія Стьопушкіна, якій відстояти мене не зміг. По суті, у мене не було вибору. І я вирішив, що раз у “Тереку” грають Роман Адамов, Руслан Нігматуллін, Олександр Ширко, то, значить, все нормально.

– Якщо Ви потрібні були “Тереку”, то чому так мало за нього зіграли?

– Це найбільш невдалий мій перехід. На передсезонних зборах, на тлі колосальних навантажень, я пошкодив собі спину. Ця травма не дала мені можливість нормально продовжувати кар’єру. Я довго лікувався, грав мало, в основному за дубль. Спина не давала проявляти найкращі свої якості. Потім з “Тереком” ми розпрощалися. Було багато нюансів, мене звинувачували, вважали, що я вигадую свою травму. Але я знаю що було насправді – моя травма не дозволяла грати у футбол. Тому після “Терека” я і закінчив з професійним футболом.

– Відомі багато страшних історій, пов’язаних з головою Чечні Рамзаном Кадировим, який має безпосереднє відношення до “Тереку”. У той же час відомо, що футболістам він може після вдалого матчу подарувати, наприклад, машину… Який він для футболістів?

– Я його бачив. Ніяких моментів із залякуваннями не було. Якщо брати його як функціонера, то для футболістів свого клубу він робить набагато більше, ніж інші. Він з величезною любов’ю ставився до футболістів. Завжди був у курсі всіх подій у клубі. Як функціонер – він просто чудовий. Як з людиною не був з ним знайомий. Рамзан Кадиров був почесним президентом клубу. Наскільки боязно було туди їхати, настільки ж там до футболу люди ставилися по-іншому. У той час, коли я грав за “Терек”, не було випадків, щоб, наприклад, вивозили в ліс, якщо контракт не підписуєш… Все було у рамках Цивільного кодексу.

Повернення, що не відбулося…

– У Вашій офіційній статистиці з 2005 року, після “Терека” і до 2012-го, до “Полісся” (Добрянка) пробіл. Чим займалися в цей період?

– Більшою мірою займався сім’єю. Я їздив на перегляд у луганську “Зорю”, але там теж не вийшло. Я прийшов – був один головний тренер, все було нормально, але буквально через тиждень приходить інший тренер і каже, що всі футболісти, які приїхали на перегляд, не потрібні.

Була ще історія – після тривалої перерви мені подзвонив Іван Петрович Чаус, разом з Олександром Соколовим і сказали мені: “Серьожа, дуже почесно закінчувати в тій же команді, в який ти починав”. Я відповів: “Готовий приїхати на ваші умови”. Звісно, по грошах умови “Терека” та “Десни” були різними. Однак мені було цікаво приїхати до Чернігова, спробувати себе. Але мені знову не пощастило. Я приїхав, домовився з Іваном Петровичем, однак головним тренером був Олександр Томах і він, я так розумію, на зло Івану Петровичу, просто сказав, що “Даценко – не той футболіст, що нам потрібний”. Так моє повернення не склалося, хоча бажання пограти за “Десну” була величезним.

– А як тоді опинилися у “Поліссі”?

– З особистих причин я з Ростова переїхав до Чернігова. Любов до футболу була, є і буде. Плюс я відчував, що не дограв. Я хотів грати у футбол, не важливо на якому рівні. Ігор Бобович був головним тренером “Полісся”, ми з ним зустрілися, я сказав: “Давай, я спробую порухатися за вашу команду”. Я переговорив з Іваном Петровичем Чаусом. Умови мене не надто цікавили. Тому, переїхавши до Чернігова, я став грати у чемпіонаті області.

– Зараз Ви виступаєте за “Авангард” (Корюківка). Наскільки Вам цікаво, після вищих дивізіонів України та Росії, грати у чемпіонаті України серед аматорів?

– Якщо у футболіста є бажання грати, а не морочити комусь голову, для нього є значення де грати, але принципово це не позначається на бажанні грати. Я прийняв для себе рішення: я хочу дограти у футбол, буду грати поки є здоров’я. Головне – щоб мені довіряла команда й моя гра приносила користь клубу. Зараз все склалося. Мені це цікаво, поки… Але роки йдуть, мені вже сорок, проте, на цей час я не готовий розлучитися з футболом.

– Є бажання почати тренувати?

– Так. Але є певне “Але”. У ракурсі передачі своїх знань дітям – це дуже почесно, класно, але до цього потрібно прийти. Тому що для цього потрібен час. Потрібно повністю присвятити себе вирощуванню дитини від першого класу школи до випуску. Не можна прийти, 3 роки попрацювати, а потім піти і залишити дітей. А якщо говорити про роботу з дорослими, у мене немає пропозицій, які я міг би розглядати. Моїх знань мені вистачить для отримання ліцензії. Я вважаю, щоб йти тренувати, потрібно, щоб була пропозиція: тоді є сенс. На цей момент я граю за “Авангард”, у мене є клуб, якому я потрібний. Тому я у футболі.

“Арсенал” – не фаворит

– Найближчий матч у “Десни” проти лідера Першої ліги – ФК “Арсенал-Київ”. Як Ви думаєте, є у “Десни” шанси на перемогу?

– Шанси є завжди. Сказати що шансів немає – неправильно. Все буде залежати від футболістів, тренера, підготовки до гри. Я думаю, що “Десна” – хороший колектив, в якому зібрані сильні футболісти. Потрібно добре налаштуватися, розібрати гру лідера, кожного гравця суперників… Я не думаю, що “Арсенал” – фаворит. Нехай суперники бояться, а не “Десна”.

– “Десна” у цьому сезоні вийде у Прем’єр-Лігу?

– Складно сказати. Окрім самої гри команди є багато чинників, як ми дізналися у минулому сезоні.  Головне – щоб не було закулісних ігор. За спортивним принципом “Десна” вже мала бути у Прем’єр-Лізі.