Петро Пилипейко: «Якщо чернігівець стане кращим бомбардиром – буду тільки радий»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу й напередодні матчу “Десни” у Києві поговорили з одним з кращих бомбардирів нашої команди 90-х років Петром Пилипейко. Про незвичайну кар’єру, незвичайну роботу, футбольні успіхи, суддівство та багато чого іншого…

Футбол у Прип’яті

– Розкажіть про Ваше дитинство: де воно проходило й чим займалися?

– Дитинство проходило у місті Прип’ять Київської області. Там і почав займатися футболом. Перший тренер – Віктор Вареніца. У футбол прийшов пізно, десь у 7 класі. Хлопці вже давно грали в одній команді…

– Футбол у Прип’яті – дещо забута сторінка українського футболу. Розкажіть, яким він був?..

– У нас була ДЮСШ з футболу, гандболу, була хороша школа підготовки плавців. Займалися ми на старому стадіоні. Новий якраз готувався до відкриття, але відкрити його так і не встигли. Ми були чемпіонами Київської області. Після школи, у 1985 році, ми перейшли в аматорську команду. Головна команда міста називалася “Будівельник”, я виступав у другій команді (назву вже не згадаю). Ми їздили на змагання відразу трьома командами: доросла та дві вікові групи дітей. І цими трьома групами ми зайняли 1 місце в області. У Фіналі грали в Іванкові. Я грав нападаючим, але перед фіналом у нас захворів захисник – Вова Холод, і тренер мене перевів на позицію ліберо.

Напередодні фінальних матчів ми з Віктором Башуком йшли серед лідерів бомбардирських перегонів, тому було прикро, що мене перевели у захист. Хотів грати у нападі.

– У момент Чорнобильської трагедії Вам було 18 років. Як змінилося Ваше життя, куди переїхала сім’я?

– Ми переїхали до бабусі, у Саратовську область. Я сильно хотів грати, і поки не влаштувався на роботу, ходив на стадіон. Там проходили змагання Саратовської ГЕС. В одному колективі не вистачало народу. Я попросився пограти за команду, яка йшла на останньому місці. Забив два голи, зіграли внічию. Мене запитують: “А ти звідки? Приходь до нас!”. Я зіграв за них ще пару матчів. У мене були друзі (зазвичай, до бабусі я їздив щоліта). Серед них був один футболіст, який покликав мене до випускного класу Балаковської спортшколи. Трохи пограв за них.

Від “Десни” до… “Десни”

– У “Десну” Ви прийшли у 1994 році, Вам тоді було вже 26 років – дуже багато, за сучасними мірками, для початку професійної кар’єри. Як потрапили у команду, та як опинилися у Чернігові?

– До того моменту як я відслужив в армії, батько, як ліквідатор, отримав квартиру у Чернігові. В армії був чемпіонат частини (служив я у Москві, у Шереметьєво, разом з ще одним колишнім гравцем “Десни” Юрою Овчаренко). Після армії прийшов на стадіон імені Гагаріна, у “Луч”, який грав у Вищій лізі області. Але у мене у кінці армійської служби була травма, а тут вийшов на гумове покриття – незвично, трохи смикнув ногу, здалося – рецидив… Так що за “Луч” я так і не пограв. Товариш покликав до “Комунальника”, де тренером був Сергій Борисович Плотніков. З 1989 до 1994 року грав у чемпіонаті області (забив понад 110 голів).

– Як запросили у “Десну”?

– У “Десну” мене звали кілька разів. Перший раз відмовили хлопці з “Комунальника”: “Там ти нічого не отримаєш”. У той час контрактів не було, а на моїй основній роботі, у Славутичі, обіцяли квартиру. Я досидів до кінця необхідного терміну, щоб мені дали квартиру. У Чернігів до цього часу приїхав Віктор Дубино, який, певно, за рекомендацією Андрія Процька, знову покликав мене у “Десну”. Дубино зміг мене переконати, я пішов до свого начальника, той сказав: “Хочеш – іди грати. Квартиру я тобі все-одно дам”. Так і потрапив у “Десну”. Відразу поїхали з командою на збори до Севастополя.

– П’ятого серпня 1994 року Ви вперше вийшли у футболці “Десни”, у домашньому матчі проти “Росі” з Білої Церкви, і відразу відзначилися забитим м’ячем (перемога нашої команди 2-1). Пам’ятаєте ту гру та свої відчуття?

– Як саме забивав зараз вже не згадаю, але коли забив, відчуття радості, напевно, як у будь-якого молодого футболіста, який прийшов у професійну команду та перший раз відзначився, було величезним. Не було відчуття: “Ось, тепер й тут почну забивати”. Мене просто переповнювало відчуття радості, передати яке словами я не можу. Це перший мій гол на серйозному рівні.

– У сезоні 1995/96 Ви забили 15 м’ячів й стали найкращим бомбардиром команди. У чому був секрет Вашого бомбардирського успіху?

– Так, тоді мені не вистачило 1-2 м’ячів, щоб стати кращим бомбардиром ліги. В чому секрет? Не знаю. Може бути везіння, робота. Спасибі Андрію Андрійовичу Процько, Володимиру Васильовичу Жиліну та Леониду Михайловичу Ринському. Якщо нам не вистачало майстерності, намагалися діяти за рахунок “фізики” – ми повинні були перебігати кожну команду. Було багато ігор, після того як клуб покинув Дубино, які ми програли, команда тоді майже розпалася. Андрій Андрійович Процько почав збирати “Десну” майже з нуля, зробивши ставку на чернігівців. Склався колектив, яким ми грали років зо три. Ми знали один одного, були хороші відносини, дружили сім’ями.

– Ви були одним з кращих бомбардирів другої ліги. Чи були пропозиції піти кудись у команди більш високого рівня? І чому в 1997 році опинилися у “Славутичі-ЧАЕС”?

– Мені було десь 29 років, коли мене звали у “Чорноморець” (Одеса), “Динамо” (Київ) у 1996 році поклало на мене око, коли ми грали з ними контрольну гру на снігу, на стадіоні “Юність”. Але я дізнався про ці пропозиції від тренера Жиліна тільки тоді, коли після 35 років, перейшов у ветеранський футбол …
“Славутич-ЧАЕС” у той час був нашим фарм-клубом, туди потрапили багато чернігівських хлопців, ми грали й за “Десну”, й за Славутич. Тоді ми поїхали на збори, які були у Криму. А після них стали грати за “Славутич-ЧАЕС”.

– Професійну кар’єру Ви завершили у 32 роки, що теж досить рано для сучасного спорту. Чому так?

– Як нам сказали у 2000 році, коли нас відраховували: “У нас тепер ставка на молодь”. Нас, людей 6, відрахували з “Десни”. Процько запропонував з’їздити у Бородянку, я приїхав, провів пару контрольних поєдинків, але не знайшов спільної мови з тренером. Повернувся до Чернігова, а потім поїхав грати у чемпіонат України серед аматорів за ГПЗ (Варва).

Суворий арбітр

– У 2011 році, у 43 роки, Ви грали у чемпіонаті України серед аматорів за “Зернопром” (Анисів). Як вдавалося тримати себе у формі досить довгий термін та коли остаточно завершили кар’єру гравця?

– В Анисові тренував мій хороший друг – Юрій Мелашенко. Зазвичай у четвер приїжджав з роботи (працював не у Чернігові), ходив по неділях грати з ветеранами. Плюс у Чорнобилі, де я працюю, щовівторка ми грали у міні-футбол. Так фізичну форму й підтримував. Юрій Мелашенко мені довіряв. Виходив я зазвичай у другому таймі, та допомагав молодим хлопцям більше морально.

– Зараз Ви граєте за ветеранів “Десни”. В якої вікової категорії?

– Від 40 до 55. Коли запрошують команду – ми їдемо. Нещодавно їздили у білоруське Жодино. Люди поїхали, виходячи з фінансових можливостей. Турнір там починався 1 листопада, ми ж приїхали другого. Відразу з дороги почали грати. Вийшло, що нам потрібно було провести 3 гри поспіль. У першій ми програли 1-2, у другій – 2-3, а на третю сил просто не вистачило… До того ж команда у нас була дещо старшою, ніж у суперників: там були хлопці 40-45 років, у нас же були й гравці за 50. Тому зайняли лише останнє місце…

– У нинішньому сезоні Ви судили матчі чемпіонату Чернігівського району. Наскільки відомо, там досить часто буває досить “гаряче”, справа доходить ледь не до бійок. У чому специфіка суддівства на цьому рівні та як тримати матч під контролем?

– Все залежить від судді та його кваліфікації, розуміння гри. Я пішов у суддівство, щоб залишатися у футболі. Бували моменти: м’яч летить, а я хочу вдарити по ньому (сміється, – прим.). У моїй практиці, за винятком останньої суддівської гри, не було такого, щоб вибігали і билися. У чемпіонаті району завжди важко: бокові судді з тих команд, які грають між собою. Як правило, вони не завжди кваліфіковано, об’єктивно судять. Зазвичай я кажу перед матчем: “Хлопці, якщо у вас з’являться передумови для допомоги своїй команді, я до вас підійду, скажу: “Ви мені не потрібні”. І чи будете ви підіймати прапорець, чи ні – я не буду звертати увагу. І нехай на вас ображається ваша команда”. Зазвичай після таких слів люди особливо не намагалися підсуджувати.

– Наскільки ставлення до суддівства Пилипейко-гравця відрізняється від Пилипейко-судді?

– Я ніколи не випрошував пенальті, коли мене збивали – не просив дати штрафний або картку. Завжди біг до кінця. Як суддя… Гру суджу так, як розумію. Але у мене немає симпатій чи антипатій до якоїсь команди. Так, є певні особистості, які мені не дуже приємні. Але коли я виходжу на поле, я їх попереджаю: “Якщо будете зі мною сперечатися, буде картка”. Намагаюся бути суворим, але об’єктивним.

Повернення у Прип’ять

– Чим займаєтеся крім футболу?

– Сім’я, робота… Працюю у Чорнобилі. Станція як така не закрита. Крім станції є обслуговуючий персонал всієї зони відчуження. Хтось займається захороненням РАВ (радіаційне-активних відходів), екологічним моніторингом, хтось – обслуговуванням, хтось наукою, допомогою іншим підприємствам…

– Не страшно їздити у Чорнобиль?

– Ні. Я там з 1971 по 1986 та потім з 2001. Страху немає. Коли перший раз повернувся у свою квартиру, згадав дитинство, де що стояло, які меблі – навернулися сльози. Зараз часто по роботі буваю у Прип’яті – там є наші об’єкти.

– Бували у цьому році на матчах “Десни”?

– Ні. По роботі зазвичай не виходить. Намагаюся дивитися всі ігри по телевізору. Пропустив тільки матч проти “Олександрії”, так як ми якраз були у Жодино.

– Кращим бомбардиром команди у цьому сезоні є чернігівець Денис Безбородько (поки що у його активі 5 м’ячів в УПЛ). Як думаєте, чи зможе він повторити Ваш бомбардирський успіх та забити 15 м’ячів цього сезону?

– Якщо чернігівець стане кращим бомбардиром команди я буду тільки радий.

– Цього року перед “Десною” стоїть завдання потрапити в Єврокубки. Думаєте, це реально?

– Мені здається, якщо вони потраплять до шістки – буде відмінний результат для команди. Що стосується Єврокубків – буде важко. Дивлячись на те, як зараз грає у Лізі Європи “Ворскла”, як їм важко, думаєш, що вище голови не стрибнеш…

– Щоб Ви побажали вболівальникам “Десни”?

– Приходити на стадіон та підтримувати команду. У Чернігові дуже добре вболівають, люди ходять на стадіон, хочуть, щоб у Чернігові був футбол. Хочеться, щоб якомога швидше відремонтували Східну трибуну, тоді буде ходити набагато більше людей. Команді хочеться побажати успіхів та перемагати не тільки на виїзді, але якомога більше очок завойовувати вдома.