Максималізм Юхима Школьнікова

Десять років тому, 31 січня 2009 року, цій світлій талановитій людині, котра беззастережно присвятила футболові своє яскраве подвижницьке життя, виповнилося сімдесят. З нагоди ж ювілею, заслуженого тренера України, майстра спорту СРСР Юхима Школьнікова вітали в усіх трьох містах його футбольної звитяги. Не тільки у рідному Чернігові, а й у Вінниці і Чернівцях, куди він виїздив весною разом із супроводжуючим. У той час Юхим Григорович почував себе вельми кепсько. Не допомагали і численні привезені з-за океану пігулки, які за рекомендаціями американських лікарів, він мусив приймати зранку до вечора майже щогодини. І в серпні, коли у першій міській лікарні у нього діагностували рак, терміново відлетів на лікування у США, де свого часу поселилися дружина та донька і де він бував лише наїздами. Його незрадлива пристрасть – футбол – залишалася в Україні. А третього вересня 2009 року в Інтернеті з’явилася сумна звістка .

Забивав і за збірну України

У 60-тих роках Юхим був досить відомим в Україні форвардом, «Швидкі ноги», інтуїція, добре поставлений удар дозволили йому в 197 іграх, проведених за чернігівську «Десну», забити 73 м’ячі. А це найвищий показник серед бомбардирів «Десни» тих часів і, скажімо так, один з найкращих серед усіх «снайперів» українських команд, що виступали в класі «Б» чемпіонату СРСР.

Разом із тим у 1964—66рр. результативний нападаючий входив до складу збірної України, що формувалася з найкращих гравців класу «Б». І особливо відзначився під час турне по Індокитаю, записавши у свій актив 8 з 13 голів, забитих нашими гравцями. За результатами цих виступів йому і було присвоєно звання майстра спорту СРСР, якого він удостоївся першим з чернігівських футболістів Тоді ж надійшло запрошення в московський «Спартак», але Чернігів на столицю Юхим не проміняв. І чи не в першу чергу тому, що закохався у свою майбутню дружину Терезу.

…І прорізався тренерський талант

Як тренер (спочатку – граючий) Школьніков починав в аматорських змаганнях. Під його керівництвом чернігівський «Хімік» з року в рік вигравав першість області, не раз завойовував медалі чемпіонату України серед виробничих колективів. А в 1976 році став чемпіоном республіки серед цих команд, що дало можливість Чернігову знову отримати прописку в другій лізі, відродити через шість років «Десну», яка волюнтаристським рішенням керівника області була розформована.

Справжнього успіху відроджена чернігівська команда майстрів досягла не відразу. Зате шлях було обрано надійний – орієнтувалися в першу чергу на вихованців місцевого футболу. З тодішньої «Десни» вийшло чимало талановитих гравців, які завоювали пізніше популярність далеко за межами рідного міста. Досить згадати хоча б Анатолія Кудю, Віктора Данилевського, Олександра Бобарика. Ну і, звичайно, Олега Кузнєцова, якому судилося стати футболістом найвищого рівня, міжнародного класу. А коли Школьніков запрошував його в «Десну», деякі члени президії обласної федерації футболу були налаштовані досить саркастично: мовляв, і як же міг сподобатися; хлопець з такою кострубатою технікою: володіння м’ячем. Однак потім був сезон 82. І в ньому розкрилися і сам О. Кузнєцов (після завершення чемпіонату він отримав запрошення в київське «Динамо»), і вся команда, що завоювала срібні медалі турніру українських команд другої ліги.

Не знали, кого втрачають

Найнесподіванішим для багатьох став відхід Школьнікова з «Десни». Доводилося чути різні інтерпретації тієї події. А ось чим він ділився з автором цих рядків:

– «Скажу чесно: їхав з Чернігова зі сльозами на очах . Хоча й нелегко було працювати з командою, бо крім виконання суто тренерських обов’язків багато доводилося займатися організаторськими, господарськими справами. Втім, я з цим мирився. Однак сформувалася група недоброзичливців (до речі, з числа моїх колишніх колег по футболу), які, очевидно, засумнівалися в моїх тренерських здібностях. А, можливо, зіграла свою роль банальна заздрість. Як би там не було, а я все виразніше відчував, що переді мною створюють штучні бар’єри. І, як кажуть, терпець увірвався».

Що ж, у Чернігові, мабуть, не знали, кого втрачають. В усякому разі, 80ті роки для обдарованого фахівця, котрий набував усе більшого досвіду, стали на рідкість плідними. В тодішньому тренерському корпусі не було жодного фахівця, який міг би порівнятися з ним за результатами роботи в українській зоні другої ліги. Вони, ці результати, говорять самі за себе: «золото» в сезонах 1984 («Нива”, Вінниця) і 1988 («Буковина», Чернівці) р.р.; «срібло» – в чемпіонатах: 82 – «Десна», 85 – «Нива», 89 – «Буковина», «бронза» в сезоні 1983 року («Нива»). Окрім цього, вінницька команда «пробивалася» в 1/8 фіналу розіграшу Кубка Радянського Союзу.

В 1990 році в другій всесоюзній лізі були створені так звані «буферні зони», які відділили кращі команди від менш успішних. Виступаючи в західній зоні, «Буковина» завершила турнір на першій сходинці. А в наступному сезоні дуже успішно дебютувала в першій всесоюзній лізі. Чернівчани зайняли п’яте місце, випередивши санкт- петербурзький «Зеніт», алма-атинский «Кайрат», бакинське «Нефтчі», воронежський «Факел», інші імениті клуби зі столиць союзних республік і міст-мільйонерів.

Результати говорили самі за себе, і реноме Юхима Школьнікова в українському футболі на час розпаду Радянського Союзу було вже настільки високе, що його обрали до складу тренерської ради Федерації футболу незалежної України, коли вона робила перші кроки. До речі, з числа цих фахівців визначали першого головного тренера національної збірної.
Колекція спортивних трофеїв Школьнікова поповнювалася в новітньому часі. В другому незалежному чемпіонаті України, знову працюючи у Вінниці, він привів «Ниву» до перемоги в першій лізі, що дало путівку в елітний дивізіон. А повернення талановитого наставника в Чернівці обернулося тим, що тамтешня «Буковина» в найкоротші терміни з команди-аутсайдера, якому загрожував «виліт» в другу лігу, перетворилася на колектив, що в сезоні 1995 —1996 років наполегливо боровся за перехід у вищу лігу. І неважко передбачити, як би ще зміг би реалізуватися Юхим Григорович, якби йому довірили команду, за якою стояв би футбольний клуб з істинно великими можливостями.

Для рідного міста, в яке повернувся лише через чотирнадцять років, хоча прагнув цього значно раніше, талановитий наставник також зробив багато. Саме під його керівництвом у 1997-му «Десна» вперше в своїй історії виграла регулярні змагання – груповий турнір другої ліги чемпіонату України і першолігівську путівку. Разом з Олександром Томахом цей же успіх, уже як начальник команди, він повторив в 2005-ому. А в проміжку між цими досягненнями було житомирське «Полісся» і теж золоті медалі, та ще й Кубок другої ліги

За лаштунками перемог

Не можна не відзначити, що через команди Юхима Школьнікова пройшло немало гравців, які потім стали справжніми зірками. Це,зокрема, віце-чемпіон Європи, володар Кубка володарів кубків, неодноразовий чемпіон СРСР і Шотландії, Олег Кузнєцов, олімпійський чемпіон Вадим Тищенко, віце-чемпіон Європи Іван Вишневський, володар кубка УЄФА Олександр Горшков, перший капітан збірної України Юрій Шелепницький, гравці збірної України Віталій Косовський і Сергій Нагорняк, Олег Надуда та багато інших. Хай ненадовго, але все-таки «перетинався» з ним і нинішній фаворит українського футболу Андрій Ярмоленко. А ще під орудою Юхима Григоровича десятки і десятки футболістів стали чемпіонами і призерами інших престижних змагань. Проявили свої таланти і чернігівці Михайло Чабайда, Микола Литвин, Віктор Лазаренко, Сергій Сапронов, Володимир Лобанов. Святослав Петренко, Віктор Рудой, Валентин Буглак …

– «У центр я ставив навчально -тренувальний процес» , – підкреслював Юхим Григорович. – «А ще прагнув створити колектив однодумців , де б панувало взаєморозуміння між тренером і футболістами і безпосередньо серед самих гравців . За вдачею я максималіст . З такими ж за характером людьми співпрацював багато років. І я невимовно вдячний за це долі».

З іншого боку , постійна націленість на лідируючі позиції оберталася стресовими ситуаціями , нервовим перенапруженням. Вони , футбольні вершини , підкорювалися ой як непросто. Особливо важким виявився для Школьникова сезон , коли гравці “Буковини ” потрапили в автокатастрофу. Він тоді сидів в автобусі на передньому місці і постраждав більше за всіх. Довелося чотири місяці пролежати в лікарні. А потім тривалий час керував командою , пересуваючись на милицях. Однак на зло всім труднощам його команда і в тому році не залишилися без почесного трофея – завоювала ” срібло”.

У 1991 році , коли чернівецька ” Буковина” гриміла на всю величезну країну і про наставника багато писала всесоюзна преса , одна зі статей вийшла під промовистим заголовком “Людина- конфлікт і його команда”. Що ж, із пісні, як кажуть, слова не викинеш. Людям, що знаходилися поруч з Юхимом Григоровичем бувало нелегко. Складалося враження, що тренер щиро переконаний , що і всі інші повинні ставитися до народної гри так само трепетно , як він. Однак, скажіть, домігся б він у футболі багато чого , якби під натиском обставин поступався , давав слабинку ? І, врешті-рещт, його недоліки були продовженням його переваг.

Цьому тренеру було дано багато що. Роздивитися талант футболіста, який ще не проявився, там, де інший фахівець його просто не бачить. Повернути в стрій, привести до футбольних вершин тих, на кого, незважаючи на очевидну обдарованість, через різні причини вже махнули рукою. І так налагодити учбово-тренувальний процес, щоб команда упевнено набирала потрібні кондиції. Він був тонким психологом, умілим вихователем.

З 2005 по 2007-й після нетривалого перебування у США, куди емігрувала його сім’я, Юхим Школьников трудився в «Десні» на посаді начальника команди. Але тренер Кучеренко, прийшовши у «Десну», зробив усе, аби вижити іменитого колегу з команди. І таки домігся свого. Тим часом ,будучи уже серйозно хворим, Юхим Григорович не полишав надії повернутися у професійний футбол. Казав, що у колі молодих людей- футболістів немовби сам набирається життєвої енергії. А скільки ж корисного у свою чергу протягом багатьох років черпали у нього гравці не одного покоління !

Безумовно, Юхим Школьніков був футбольною постаттю всеукраїнського масштабу. А для рідної Чернігівщини – так і зовсім унікальною. І тепер, коли він віддалився від нас уже на п’ять років, усвідомлення цього тільки посилюється.

Віктор МУХА.