Андрій Кривенок: «За підтримки уболівальників «Десна» зможе потрапить в Єврокубки»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами “Десни” і напередодні важливого матчу проти львівських “Карпат” зустрілися з колишньому півзахисником нашої команди Андрієм Кривенком. Згадали про те, як “Десна” грала на стадіоні “Юність”, дізналися як в 90-е доводилося грати майже в лісі, поговорили про матч з “Карпатами” і навіть розкрили одну таємницю…

“Десна” – Узбекистан – “Десна”

– У “Десну” Ви потрапили у вже досить далекому 1985 році. Як потрапили й хто був лідером тієї команди?

– Ого, дійсно, це було давно! Я був молодий, 17 річний хлопець. Якраз це було після школи. Нас чотирьох: мене, Юрія Надточого, Ігоря Пахаря та Ігоря Середу запросили у “Десну”. Якщо згадувати ту команду, лідерами були Геннадій Горшков, Віктор Нікітенко, Іван Іванченко.

– Чи пам’ятаєте свій дебют у команді майстрів? І на якій позиції тоді грали?

– Звичайно пам’ятаю. Ми тоді грали на “Юності” – на стадіоні імені Гагаріна поле було не придатне для гри, й, щоб його поберегти, матч проводили на стадіоні “Юність”. Суперником був СКА (Одеса). Якщо не помиляюся, ми тоді програли 0-1. Я вийшов на заміну, грав під нападниками. Був пристойний мандраж – перша гра. А керував командою у той час Михайло Фоменко.

– З 1986 по 1989 роки у Вашої офіційної кар’єрі перерва. Що робили у цей період й де грали?

– У 1985 році мене призвали у армію. Після армії грав за чернігівський “Гідротехнік”. В армії служив не у спортроті – у військах хімзахисту у Гончарівському. Під час служби, щонеділі, у першості Чернігівського району виступав за “Зірку” (Гончарівське).

– У 1989 році Ви опинилися у складі “Цілинника” (Турткуль, УзбРСР). Як занесло до Узбекистану?

– Приїхав Геннадій Горшков, який до цього грав у “Десні”. Він мене знав. І запропонував поїхати пограти у “Цілиннику”. Я погодився без роздумів.

– Які були побутові умови у футболістів в Узбекистані?

– Умови були різними. Ми жили у Ташкенті, а на матчі літали у Турткуль (915 кілометрів у одну сторону, – прим.). У Ташкенті були одні умови, у Турткулі була база, на якій й жили, але умови там вже були гірше. У Турткулі жінки ходили у паранджі. Було незвично – зовсім не схоже на нашу культуру. Були пропозиції там залишитися, можна було залишитися. Але приїхав до Чернігова, зустрів свою майбутню дружину й залишився тут…

– З 1990 по 1997 Ви грали за “Десну”. За цей час встиг розпастися СРСР. Наскільки помітною була різниця між останнім чемпіонатом СРСР й першими чемпіонатами Незалежної України?

– Особливої різниці не було. Але, якщо порівнювати команди, може бути за часів СРСР були трохи сильніше команди.

– Який період у “Десні” був найбільш пам’ятним для Вас й чому?

– Напевно, сезон 1992 року. Тоді було два тренера Юрій Грузнов й Андрій Процько – обидва місцеві. І хлопці – практично весь склад був з Чернігівської області. Гралося легко, за підтримки своїх глядачів. Домашні ігри, в основному, всі вигравали.

– Дев’яності роки були важкими, у тому числі й у плані футбольного побуту. Можете пригадати якусь пам’ятну історію?

– У “Десні” все було вчасно. Ніколи не було запізнень ані на гру, ані з гри. У нас був автобус з двома чудовими водіями. А ось виїзди… Якось здається, у 1994 році, ми приїхали у Комарне у гості до “Газовика” й довго шукали поле: виявилося, воно знаходилося навіть не у селі, а за селом – фактично у лісі, там була всього одна невелика трибунка. Я тоді запитав: “Що, ми тут грати будемо?..”

Футболіст, тесть футболіста

– У сезоні 1998/99 Ви закінчували професійну кар’єру у міні-футбольній “Фортуні-Чексіл”. Наскільки складно було переключитися з великого футболу на міні?

– У команду мене запросив Вадим Постовий. Було складно, тому що між великим та міні-футболом велика різниця. У залі награвали схеми, але звикли швидко. Вадиму Постовому більше був знайомий цей вид футболу. Він доніс до нас ідею, яку ми швидко схопили й трохи пограли у міні-футбол.

– Чим займалися після 1999 року: відразу почали тренерську кар’єру, або десь ще пограли?

– У чемпіонаті області грав за “Полісся” (Добрянка). Почали ми з Першої ліги чемпіонату області і у 1999 році зайняли 1 місце у Першій лізі, а через чотири роки, у 2003-му стали чемпіонами області у Вищій лізі. Бутси на цвях я повісив у 36 років. На той час вже був граючим тренером – допомагав у “Поліссі” Сергію Бакуну. А потім прийшов працювати у СДЮСШОР “Десна” та займаюся вже з дітьми. Зараз треную групи 2011/12 років народження та 2009 року народження.

– Фактично ці хлопці 9, а, тим більше, 6-7 років, роблять лише перші кроки у футболі. Що головне для них на цьому етапі?

– Найголовніше – прищепити хлопцям любов до футболу, щоб вони якомога більше займалися з м’ячем. Любов до футболу – це найголовніше.

– У цьому сезоні Ви у якості арбітра обслуговували матчі чемпіонату Чернігівського району. Не таємниця, що часто діючі гравці лають суддів. Чи змінилося Ваше ставлення до суддівства після того як самі почали судити?

– До мене претензії гравці висловлюють рідко. У чемпіонаті району грають багато моїх вихованців. Суперники мене добре знають, так що ніяких образ ні разу не чув. Коли грав, звичайно, різне було з суддями. Пам’ятаю матч у Херсоні. Господарям потрібно було підніматися у таблиці. Я боровся за м’яч у штрафному, виграв його чисто, але суддя “придумав” пенальті. Я почав кричати, отримав “гірчичник”. У підсумку ми програли 0-1. Я так нічого й не довів… Минув час, й я розумію суддів – у чомусь вони можуть помилитися.

– Ваша дочка заміжня за колишнім футболістом “Десни” Євгенієм Чепурненко. Він сам з Бердянська. Тож, якщо не таємниця – як вони познайомилися?

– Як розповідає донька, це було у кафе. Євгеній тоді вже грав за “Десну” й відпочивав з футболістами, а дочка була з подругами. Столики були поруч. Євгеній та Ірина довго дивилися один на одного, але підійти ніхто не наважувався. У кінці вечора, коли дочка вже збиралася йти, Женя кудись зник, а повернувся з оберемком квітів. Подарував квіти – так вони й познайомилися.

– Зараз Євгеній грає за могилівське “Дніпро”. Як його прийняли у Білорусі й як часто він буває у Чернігові?

– У команді прийняли, у принципі, непогано. А ось щодо глядачів… Є невеличка антипатія до наших українських футболістів (крім Чепурненко за “Дніпро” грають Андрій Деркач та Сергій Рудика, – прим.), може тому, що команда йде на останньому місці й стоїть завдання не вилетіти… Донька їздила й каже, що погано відгукуються про українських футболістів. У Чернігові залишився син, він зараз ходить у садок. Тому Женя намагається бувати якомога частіше, приїжджає на Сіверщину раз на два тижні.

– Ви, Євгеній та Ваша дочка вже вирішили – онук продовжить футбольну династію?

– Онук вже займається зі мною. Виходимо на подвір’я. Купили форму – Кріштіану Роналду та Мессі, м’ячі у нього є… Він цікавиться футболом, знає футболістів. Євгеній вболіває за “Реал”, я – за “Барселону”. Онук вже знає й гравців королівського клубу, й каталонців.

Потрібно потрапляти у шістку

– Як оцінюєте гру “Десни” у нинішньому сезоні?

– Домашні ігри команда проводить не кращим чином. Гостьові матчі чомусь, як правило, бувають вдалішими. Чому так? Не можу сказати. Думаю, якщо потраплять до шістки – це буде успіх. Погано, на мою думку, що чернігівські футболісти, наприклад той же Белич, не залучаються хоча б до тренувань з основою. Цей момент, мені здається, тренерам потрібно переглянути. У основному ж “Десна” виступає не погано.

– Чи зможе “Десна” перемогти “Карпати”?

– Я думаю так. Це реально. В Чернігові “Десни” мала обігрувати львів’ян, тож надіюся, що і на виїзді наша команда покаже хорошу гру.

– Щоб Ви побажали вболівальникам “Десни”?

– Бажаю, щоб частіше приходили на футбол, вболівали за команду. Я думаю, успіх прийде й “Десна” вирішить поставлену задачу – за підтримки уболівальників потрапить в Єврокубки.